![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Мар’яна Брандиса (1912–1998), польського письменника і перекладача, мешканця Варшави, який у вересні 1972 р. перебував у Будинку творчої праці Спілки польських письменників у селі Обори тепер Мазовецького воєводства:
На жаль, я не помилився: мене знову повністю охопила хвороба. Виявляється, що той холерний вірус, чи як його там, так само легко входить до мого організму через очі, як через ніс чи горло. Вчора виглядало тільки як натерте око, сьогодні – гарячка, забиті бронхи, мокрий ніс, запалені кон’юнктиви. Лише зараз маю можливість ствердити, що це найгірше – гірше за всякі душевні муки. Як до цього дійшло, не знаю. Я точно не заразився. Хіба що перемерз у Івашкевичів. Бо однак був той напад астми. Ну, нема чого розмірковувати. Може, ще вдасться вберегтися перед тією хворобою. А тому загальна мобілізація: всіх ліків і всіх сил.
Вечоріє. Ще маю трохи підвищену температуру, але не почуваюся хворим. Напевно, це все внаслідок погоди, бо вона жахлива. Телефонував додому: бідна бабуся має запалення легенів, шкода мені сердешної.
Маріоля казала, що після цієї історії на олімпіаді знову піднялася хвиля антисемітизму, до редакції надходять десятки паскудних листів. Ну і що з того. Пишуть ті самі, що писали в 1968 році. Вони ж далі існують і тільки чекають будь-якої нагоди.
Сьогодні на прогулянці пережив дивне враження. Дорогами кружляло винятково багато важких тягачів. У якийсь момент я відчув себе оточеним їхнім набридливим шумом і почав по-справжньому боятись, як перед кінцем світу. Згадався мені такий твір про саламандр.
Коли небо низьке, важке і сіре, світ стає маленьким та інтимним. Це, як не дивно, звільняє. Коли погано, мушу подумати, що хтось у той самий час переживає найщасливіші хвилини. [...]
(Marian Brandys, Dziennik: 1972 (Warszawa: Iskry, 1996), s. 55. Переклад з польської)
