assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Мирослава Кушніра (1922–1944/1945), українського поета, діяча ОУН, який у червні 1943 р. перебував у Моршині:

По кількох цікавих для мене днях (бо нових) стало тут досить вкучно. Дачники – це переважно «вузькоторові міщани», дрібничкові і дурні. Елемент зовсім нецікавий. Тільки кілька осіб можна вилучити ще з цієї характеристики. Сюди належать в першу чергу наші письменники. Любченко – це середнього росту плечистий мужчина. Радше задуманий, як симпатичний і товариський тип. У нього 17 кімната, а у мене 16. Часто чую, як стукоче у його кімнаті машинка, хоча важко допитатись, що саме він пише. Петро Карманський – низький сивий симпатичний старик. Говорить спокійно, легенько-іронічним тоном. Багато розказує про свої заморські подорожі. Безперечно найбільш люблений, головно молодою частиною осельчан. Василь Чапленко – поет і мовознавець, наддніпрянець. Дуже симпатичний і веселий учасник всіх товариських гуртків. З молодих дівчат тут Іванка Данилович, дочка турчанського нотаря, чорнява гарна дівчина, але дуже флегматична і дуже прозаїчна.

Позатим це нецікаві буржуї, типові хвильовівські міщани. Я ніколи не був високої думки про нашу інтеліґенцію, а тепер я пізнав її ще основніше і то з тієї гіршої сторінки (дрібничковість, вузькоторовість, лінивство, неграмотність). Тут є до півкопи старих матушок, які докупи мають безперечно більше літ, як наша християнська ера. Є також кількох ксьондзів. Я привик до щирости і не звик вдавати. Ніколи не пристаю з людьми, що їх не поважаю і не люблю. Не люблю натягнутих відносин, не люблю когось терпіти. Уважаю, що к чорту годиться товариство, де немає справді взаїмної симпатії та пошани. Товаришую з двома молодшими (хоча вже й жонатими) хлопцями (Олесницький і Костиник). Не дається нав’язати близьких зв’язків з паннами. До письменників не розганяюсь, не хочу бути влізливий. Часом нападає мене дивна злоба, і я набираю дивної злости до того передпотопового міщанського світа. Але кажу собі: наплєвать. Моє місце в огнях бурхливих революцій і що мені до того нового кубла «інтеліґентів, залежно від обставин»; хай подохне воно. Люблю думати тоді про тверде вояцьке життя, про невдавану дружбу вояків. Мало вірю в «панянську любов», а більше у дружбу крови. Можливо, що стаюсь через те відлюдком, але думаю, що краще бути урозріз з людьми, як зі собою самим.

(Мирослав Кушнір, Невкоєне серце. Поезії, проза, матеріали до життєпису, упорядники Микола Дубас, Ігор Калинець (Львів: Галицька видавнича спілка, 2005), с. 422–423)

Ілюстрація: курортники міжвоєнного Моршина біля бювету. Фото з колекцій Національного цифрового архіву Польщі.


assassins_cloak: (Default)
З подорожніх нотаток Павла Алепського (Халебського) (бл. 1627–1669), архидиякона Антіохійської православної церкви, мандрівника, письменника, який у червні 1654 р. перебував на території Війська Запорозького:

Рано-вранці у вівторок, 13 червня [23 червня за григоріанським календарем], усі вийшли нас проводжати й спорядили з нами кількох козаків. Проїхавши дві милі, ми прибули до іншого торгового містечка, назва
якому Жабокрич. Місто оточено укріпленнями, а всередині стоїть фортеця. Усі мешканці також вийшли нам назустріч. У них узвичаєно співати перед патріархом стихиру «Царю Небесний, Утішителю, Душе Істини», а коли владика увійде до церкви, співають «Достойно є, і це є істина, славити Тебе, Богородицю», поки він цілує церковні ікони, а пастир проголошує «Помилуй нас, Боже!». Ніщо так не розчулювало наше серце, як щирий спів хлопчиків «Достойно є». Церков у містечкові дві: в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці й Святого Михайла.

Цього і в наступні дні шлях наш пролягав лісом, де росли дуби й інші високі дерева. Ляхи, пануючи в цьому краї, мали з лісів велику вигоду, використовуючи деревину для будівництва фортець, міст і осель. Козаки, визволивши свою країну, розподілили землі й угіддя поміж собою й тепер постійно працюють у лісі: рубають дерева, викорчовують і спалюють пні, а нову ділянку засівають хлібом.

Усяке місто й містечко в козацькій країні повні люду, особливо маленьких дітей. Мабуть, у кожному місті їх понад сорок-п’ятдесят тисяч або ще й більше. Ці діти, численніші від трави, усі вміють читати, навіть сироти. А сиріт і вдовиць дуже багато, бо їхніх батьків і чоловіків убито в безперервних війнах. Вони, тобто козаки, мають, одначе, гарний звичай: одружують своїх дітей юними, і через те козаки численніші од зірок небесних та піску морського.

У кожному місті чи селі неодмінно бачиш великий зариблений ставок, утворений дощовими водами й перегаченими річками. Гать або ж греблю кмітливо вимощено в’язанками хмизу, ущільненими гноєм та соломою; в греблі пороблено протоки, проточна вода рухає млини. Пристрої, що їх застосовують козаки для обертання млинових коліс, просто-таки дивовижні, ми бачили млин, що його змушувала молоти жменя води.

Знай, читачу, що, починаючи з Волощини та Молдови, у країні козаків, аж до землі московитів, усі шляхи пролягають серединою міст і містечок, і подорожній в’їздить в одні ворота, а виїздить у протилежні, потаємних же доріг поза містами узагалі нема. Це дуже важливо для їхньої оборони.

Ми виїхали з Жабокрича; панотці в ризах, з корогвами, провели нас за місто, як це в них заведено. Дорогою ми переправилися через велику річку, на ній пороблено греблі, щоб збирати воду для млинів та розводити у ставах рибу, і ми тому вельми чудувалися.

Проїхавши дві милі, ми дісталися до торгового міста, значно більшого й кращого від тих, які вже поминули, назва його – Ободівка.

Ободівка має чимале високе укріплення. Ми в’їхали таким же чином, як уже оповідалося, – мостом через став у середмісті. Назустріч нам вийшли за звичаєм панотці в ризах, з хрестами й корогвами, а також урядовці міста та все його населення, навіть діти й жінки. У місті стоять дві дерев’яні церкви: в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці і Святого Михайла, величаві й високі, з банями та дзвіницями, що привертають увагу ще звіддалеки. Нам випадало відвідувати величаві храми, теплі й прохолодні, з великою кількістю скляних вікон, які тішать око; їх збудовано нещодавно, уже за гетьмана Зиновія Хмеля (хай продовжить Господь життя його!).

У честь найповажніших святих у країні козаків даються й імена, як чоловікам, так і жінкам.

Пастирі ж їхні мають особливу прикмету: вони носять на голові камілавки з чорного сукна з чорною опушкою, що не відрізняються від оксамитових. Вищі за саном панотці носять камілавки з чорного оксамиту і з соболиним хутром, молодші – скуфейки з чорного сукна. Перед своїми пастирями козаки неодмінно шапкують, простоволосі стоять і в храмах.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Павло Халебський, Україна – земля козаків. Подорожній щоденник, упорядник Микола Рябий (Київ: Ярославів Вал, 2009), с. 63–66)

Ілюстрація: патріарх Антіохійський Макарій III, батько Павла Алепського, якого той супроводжував під час подорожі до Московського царства.



Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

September 2025

S M T W T F S
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 1920
21222324252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 19th, 2025 09:50 am
Powered by Dreamwidth Studios