![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Мирослава Кушніра (1922–1944/1945), українського поета, діяча ОУН, який у червні 1943 р. перебував у Моршині:
По кількох цікавих для мене днях (бо нових) стало тут досить вкучно. Дачники – це переважно «вузькоторові міщани», дрібничкові і дурні. Елемент зовсім нецікавий. Тільки кілька осіб можна вилучити ще з цієї характеристики. Сюди належать в першу чергу наші письменники. Любченко – це середнього росту плечистий мужчина. Радше задуманий, як симпатичний і товариський тип. У нього 17 кімната, а у мене 16. Часто чую, як стукоче у його кімнаті машинка, хоча важко допитатись, що саме він пише. Петро Карманський – низький сивий симпатичний старик. Говорить спокійно, легенько-іронічним тоном. Багато розказує про свої заморські подорожі. Безперечно найбільш люблений, головно молодою частиною осельчан. Василь Чапленко – поет і мовознавець, наддніпрянець. Дуже симпатичний і веселий учасник всіх товариських гуртків. З молодих дівчат тут Іванка Данилович, дочка турчанського нотаря, чорнява гарна дівчина, але дуже флегматична і дуже прозаїчна.
Позатим це нецікаві буржуї, типові хвильовівські міщани. Я ніколи не був високої думки про нашу інтеліґенцію, а тепер я пізнав її ще основніше і то з тієї гіршої сторінки (дрібничковість, вузькоторовість, лінивство, неграмотність). Тут є до півкопи старих матушок, які докупи мають безперечно більше літ, як наша християнська ера. Є також кількох ксьондзів. Я привик до щирости і не звик вдавати. Ніколи не пристаю з людьми, що їх не поважаю і не люблю. Не люблю натягнутих відносин, не люблю когось терпіти. Уважаю, що к чорту годиться товариство, де немає справді взаїмної симпатії та пошани. Товаришую з двома молодшими (хоча вже й жонатими) хлопцями (Олесницький і Костиник). Не дається нав’язати близьких зв’язків з паннами. До письменників не розганяюсь, не хочу бути влізливий. Часом нападає мене дивна злоба, і я набираю дивної злости до того передпотопового міщанського світа. Але кажу собі: наплєвать. Моє місце в огнях бурхливих революцій і що мені до того нового кубла «інтеліґентів, залежно від обставин»; хай подохне воно. Люблю думати тоді про тверде вояцьке життя, про невдавану дружбу вояків. Мало вірю в «панянську любов», а більше у дружбу крови. Можливо, що стаюсь через те відлюдком, але думаю, що краще бути урозріз з людьми, як зі собою самим.
Ілюстрація: курортники міжвоєнного Моршина біля бювету. Фото з колекцій Національного цифрового архіву Польщі.
