assassins_cloak: (Default)
З подорожніх нотаток Павла Алепського (Халебського) (бл. 1627–1669), архидиякона Антіохійської православної церкви, мандрівника, письменника, який у червні 1654 р. перебував на території Війська Запорозького:

Уставши вранці у понеділок, 19 червня [29 червня за григоріанським календарем], ми промандрували дві милі й приїхали до іншого великого міста, яке лежить між горами, з укріпленнями й фортецею, спорудженою на одній із гір, понад урвищем, з великим ставом у долині, на греблі його стоять чотири млини з дивовижними рушійними пристроями, як і в інших козацьких млинах: потік води падає згори й обертає зовнішні колеса, а вісь крутить млинові камені, що мелють пшеницю. Бачили також пристрої – м’яла для подрібнення жита і ячменю, причому товкачі то піднімаються, то опускаються у ступі. Із житньої дерті викурюють горілку, з ячмінної – варять пиво. Придумано також терниці для льону на сорочки. Між колесами іззовні прилаштовано великі дерев’яні кадуби, де за ляхів валяли сукна.

Назва згаданого міста – Буки. Тут правиться у трьох церквах: в ім’я Успіння Божої Матері, Святого Михайла і Святого Іллі. Після того як нас зустріли міщани й священики з корогвами і ми побували в церкві, нашого владику патріарха попрохали освятити для них нову, четверту, церкву, ще не добудовану. Нас повели туди хресною ходою. Ми увійшли. Наш владика патріарх учинив водосвяття, окропив усю церкву та вівтар, утвердив престол і жертовник, освятив їх божественним миром, проказав над ними належні молитви й найменував церкву в честь Святого Різдва, потім окропив усіх присутніх свяченою водою. Бувало, щоразу, як ми в’їздили до якого-небудь села чи міста, нас зустрічали священики з чашею свяченої води, і коли наш патріарх висідав з екіпажа й прикладався до хрестів та образів, які вони тримали в руках, а вони цілували його хрест і правицю та подавали йому чашу зі свяченою водою, і він навхрест окропляв присутніх базиликом. Так само було, коли ми увіходили до церкви, то після єктенії й звершення відпусту хтось звично підставляв для нього кріселко, аби він окропив свяченою водою всіх присутніх одного по одному. Вийшовши з церкви, він кропив свяченою водою усіх обивателів, поки ми не діставалися до свого постою.

Відтоді, як ми ступили на землю козаків, і до нашого виїзду з неї ми за їхнім звичаєм безкоштовно користувалися каруцами та кіньми для перевезення наших тяжарів од міста до міста, бо наші коні охляли на цьому довгому шляху.

Невзабарі ми вирушили з цього міста й проїхали чотири милі. Шлях пролягав увесь час неоглядною дубиною. Дерева вирубували, корчували і спалювали пні, вируби орали й ріллю засівали. Так робили посполиті по всій цій землі. А за ляхів, як нам оповідали, подорожній не міг побачити сонця – такими густими були ліси, бо ляхи, потребуючи деревини для усілякого будівництва, викохували ліси, як сади. Козаки ж, заволодівши лісами, поділили їх на ділянки, позначили межі огорожами та й рубають з ранку до ночі.

Увечері ми в’їхали до великого міста, також укріпленого, з водоймами й садами, бо ця благословенна країна схожа на гранат, привабливий ззовні й поживний усередині. Назва міста – Лисянка. Місто має чотири церкви. Ту, що в ім’я Преображення Господнього, ми відвідали. Над церковною брамою висить новий, вельми великий дзвін, мідний голос якого ми чули на відстані годинної їзди. Церковні бані обкуто бляхою. Велику церкву в них називають соборною. Три інші церкви – в ім’я Богородиці, Святого Михайла і Святого Миколи. У церкві великого Троїцького монастиря ми бачили ікону Владичиці в образі невісти у вінку. На всьому ж шляху сюди ми бачили її зображення у вигляді цнотливиці, незайманої діви з рум’янцем на личку. А ще в цій церкві свічник зроблено з оленячих рогів, подібних до тих, у яких Христос явився Євстафію та говорив з ним. З цього міста ми надіслали до Богом береженого гетьмана Зиновія Хмельницького листа, яким за звичаєм сповіщали його про свій приїзд, бо він з військом стояв за чотири великі милі від Лисянки.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Павло Халебський, Україна – земля козаків. Подорожній щоденник, упорядник Микола Рябий (Київ: Ярославів Вал, 2009), с. 90–92)

Ілюстрація: Вільгельм Гондіус, Портрет Богдана Хмельницького, 1651.


assassins_cloak: (Default)
З подорожніх нотаток Павла Алепського (Халебського) (бл. 1627–1669), архидиякона Антіохійської православної церкви, мандрівника, письменника, який у червні 1654 р. перебував на території Війська Запорозького:

Рано-вранці у вівторок, 13 червня [23 червня за григоріанським календарем], усі вийшли нас проводжати й спорядили з нами кількох козаків. Проїхавши дві милі, ми прибули до іншого торгового містечка, назва
якому Жабокрич. Місто оточено укріпленнями, а всередині стоїть фортеця. Усі мешканці також вийшли нам назустріч. У них узвичаєно співати перед патріархом стихиру «Царю Небесний, Утішителю, Душе Істини», а коли владика увійде до церкви, співають «Достойно є, і це є істина, славити Тебе, Богородицю», поки він цілує церковні ікони, а пастир проголошує «Помилуй нас, Боже!». Ніщо так не розчулювало наше серце, як щирий спів хлопчиків «Достойно є». Церков у містечкові дві: в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці й Святого Михайла.

Цього і в наступні дні шлях наш пролягав лісом, де росли дуби й інші високі дерева. Ляхи, пануючи в цьому краї, мали з лісів велику вигоду, використовуючи деревину для будівництва фортець, міст і осель. Козаки, визволивши свою країну, розподілили землі й угіддя поміж собою й тепер постійно працюють у лісі: рубають дерева, викорчовують і спалюють пні, а нову ділянку засівають хлібом.

Усяке місто й містечко в козацькій країні повні люду, особливо маленьких дітей. Мабуть, у кожному місті їх понад сорок-п’ятдесят тисяч або ще й більше. Ці діти, численніші від трави, усі вміють читати, навіть сироти. А сиріт і вдовиць дуже багато, бо їхніх батьків і чоловіків убито в безперервних війнах. Вони, тобто козаки, мають, одначе, гарний звичай: одружують своїх дітей юними, і через те козаки численніші од зірок небесних та піску морського.

У кожному місті чи селі неодмінно бачиш великий зариблений ставок, утворений дощовими водами й перегаченими річками. Гать або ж греблю кмітливо вимощено в’язанками хмизу, ущільненими гноєм та соломою; в греблі пороблено протоки, проточна вода рухає млини. Пристрої, що їх застосовують козаки для обертання млинових коліс, просто-таки дивовижні, ми бачили млин, що його змушувала молоти жменя води.

Знай, читачу, що, починаючи з Волощини та Молдови, у країні козаків, аж до землі московитів, усі шляхи пролягають серединою міст і містечок, і подорожній в’їздить в одні ворота, а виїздить у протилежні, потаємних же доріг поза містами узагалі нема. Це дуже важливо для їхньої оборони.

Ми виїхали з Жабокрича; панотці в ризах, з корогвами, провели нас за місто, як це в них заведено. Дорогою ми переправилися через велику річку, на ній пороблено греблі, щоб збирати воду для млинів та розводити у ставах рибу, і ми тому вельми чудувалися.

Проїхавши дві милі, ми дісталися до торгового міста, значно більшого й кращого від тих, які вже поминули, назва його – Ободівка.

Ободівка має чимале високе укріплення. Ми в’їхали таким же чином, як уже оповідалося, – мостом через став у середмісті. Назустріч нам вийшли за звичаєм панотці в ризах, з хрестами й корогвами, а також урядовці міста та все його населення, навіть діти й жінки. У місті стоять дві дерев’яні церкви: в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці і Святого Михайла, величаві й високі, з банями та дзвіницями, що привертають увагу ще звіддалеки. Нам випадало відвідувати величаві храми, теплі й прохолодні, з великою кількістю скляних вікон, які тішать око; їх збудовано нещодавно, уже за гетьмана Зиновія Хмеля (хай продовжить Господь життя його!).

У честь найповажніших святих у країні козаків даються й імена, як чоловікам, так і жінкам.

Пастирі ж їхні мають особливу прикмету: вони носять на голові камілавки з чорного сукна з чорною опушкою, що не відрізняються від оксамитових. Вищі за саном панотці носять камілавки з чорного оксамиту і з соболиним хутром, молодші – скуфейки з чорного сукна. Перед своїми пастирями козаки неодмінно шапкують, простоволосі стоять і в храмах.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Павло Халебський, Україна – земля козаків. Подорожній щоденник, упорядник Микола Рябий (Київ: Ярославів Вал, 2009), с. 63–66)

Ілюстрація: патріарх Антіохійський Макарій III, батько Павла Алепського, якого той супроводжував під час подорожі до Московського царства.



Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

July 2025

S M T W T F S
   1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 13th, 2025 02:45 am
Powered by Dreamwidth Studios