![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Михайла Фатули (1932–2024), українського лікаря, у серпні 1986 р. – завідувача кафедри факультетської терапії Ужгородського університету, який працював у Чорнобильській зоні:
Встав о 7-ій годині. Вийшов на подвір’я. довкола все тихо-тихо. Вже досить прохолодно. А навкруги все буяє зеленню – липа, клен, верба. Здається день буде похмурий, хмарний. Скоро осінь, у повітрі літає павутиння. Невже це «бабине літо»?
Сьогодні під час огляду у терапевтичному відділенні мав бесіду з хворим Володимиром Володимировичем Колісниченком, 1955 року народження, мешканцем Прип’яті, вул. Набережна, № 9/67. Тепер він живе у Києві, проспект Маяковського, № 21/18. Надійшов у терапевтичне відділення 18 серпня 1986 року з діагнозом «виразкова хвороба 12-ти палої кишки в стадії загострення». Історія хвороби № 5578.
Володимир Володимирович свою оповідь розпочинає з дня трагедії:
– 26 квітня, у суботу, вранці я вирішив піти у гараж. Він у мене майже біля Чорнобильської АЕС. По дорозі туди бачу – на дорозі міліція, повно легкових машин. Значення я тому не надав – на дорозі трапляється всяке. Мене ж ніхто не зупиняв. Я відремонтував машину, захотів перевірити як все працює і вирішив проїхатися за міст і тут мене зупинили міліціонери. Машину закрив у гаражі і – додому. Зустрів знайомих, а вони говорять – аварія на атомній! З дому я знову побіг у гараж. Так пролетів цілий день. Ніхто мене не зупиняв, ніхто не попередив про небезпеку. Було тих днів дуже жарко. Коли у Прип’яті почали мити вулиці, діти повибігали з будинків і плескалися у потоках води. Наступного дня нас евакуювали. Ми з дружиною вирушили на Миколаївську атомну електростанцію. Там мене обстежили в лікарні, виявили зміни у формулі крові. Пролікувався два тижні, виписався і ось знову заступив на вахту. Через два тижні загострилася виразка 12-ти палої кишки. П’ять днів не міг нічого їсти, блював, але сподівався, що обійдеться без госпіталізації. Коли вже настільки ослаб, що не зміг встати, наважився звернутися до лікарів.
Я вже помітив, що у мешканців Прип’яті та Поліського з підвищенням рівня радіації загострюються виразки шлунка та 12-ти палої кишки, які до того протягом 2–3 років поспіль не турбували моїх нинішніх пацієнтів. Здогадуюся про причини: по-перше – «допомагають» стресові ситуації, по-друге – у всіх пацієнтів має місце порушення харчового режиму. [...]
Вдень під час огляду пацієнтів помітив, що із зовнішнього боку віконного скла струменять потоки води. Виглянув назовні, а під лікарнею стоїть пожежна машина з житомирськими номерами і з довжелезного спеціального «рукава» подає воду на стіни лікарні. Так у Поліському змивають радіацію. Сьогодні зранку кожні дві години у такий спосіб миють асфальтовані доріжки на лікарняному подвір’ї.
З одним із співробітників міліції, якого оглядав у поліклініці, зміг передати записку своєму земляку Віктору Петровичу Бронтерюку.
Ходив у місто, купив хліб, молоко. Дізнався, що хліб печуть тут. До речі, пекарня, їдальня, а в місті і деякі державні установи повністю накриті поліетиленовою плівкою. Так у приміщення потрапляє менше радіоактивного пилу. [...]
Після обіду мене викликали на консультацію до хворої з інфекційного відділення. Швидка допомога доставила 70-річну пацієнтку з ознаками типового гастроентериту. Дізнався, що вона зо дві години тому з’їла шматок ковбаси. З блювотою і проносом ми справилися після обстеження – хворій промили шлунок, домоглися очищення кишечника і поставили крапельницю. Значне полегшення стану пацієнтки дозволило нам поспілкуватися. Виявилося, що вона – санітарка інфекційного відділення, де працює вже 15 років, мати шести дітей. Одна з її доньок працює метеорологом у Ростовському аеропорту. Друга – чотири роки працювала медсестрою в Києві, в Інституті Амосова, два роки прослужила в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані. Тепер вона складає іспити для вступу у Київський медінститут. Наша пацієнтка живе у Поліському, має свій будинок, а виїжджати нікуди не хоче:
– Куди у мої роки виїжджати? Тут мені добре, я звикла. Що буде з іншими, то й зі мною...
Сьогодні з восьмої ранку в поліклініці оглядав 25 чоловіків з бригади вахтовиків.
Для довідки:
Чорнобильську вахту несуть дві бригади:
перша об’єднує тих, хто продовжує працювати на Чорнобильській атомній – інженери, обслуговуючий персонал. Ці вахтовики мешкають в селищі «Білий теплохід» біля с. Страхолісся на кораблях. В листопаді їх мають переселити в благоустроєне селище – Зелений Мис, що на віддалі 80 км від Прип’яті. У Зеленому Мисі діятимуть магазин, їдальня на 150 місць, спорткомплекс, басейн, поліклініка. Прийом хворих там вестимуть терапевти, хірурги, окулісти, працюватиме лабораторія. Помешкання вахтовиків – то кімнати для 3–4 осіб. На під’їздах до селища діятиме пост дозиметричного контролю, але це – потім;
другу бригаду складають бетонувальники, які на атомній станції проводять бетонні роботи. Шість годин працюють на об’єкті, потім автобусом повертаються у Поліське, де мешкають у гуртожитку. Наступного дня – знову шестигодинна вахта на атомній.
Бригади вахтовиків працюють по два тижні. По закінченні терміну виїжджають додому – хто в Київ, хто в інші міста.
У турботах і клопотах перший тиждень нашого відрядження проминув.
Ілюстрація: лікарі, дозиметристи та співробітники міліції у Прип’яті, 27 серпня 1986 р. Михайло Фатула другий праворуч.
