![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Олександра Міщенка (Олеся Волі) (1952), українського письменника та журналіста, у 1986 р. – провідника пасажирських поїздів:
Грузинські ревізори:
«Сір, сір єсть? Сулугуні ілі любітєльскій...». Актів, коли сиром обдаруєш, не пишуть, ще й за сир гроші дадуть.
Карагандинським і павлоградським ревізорам дай ковбасу суху.
Провідник її ще й підсушить у дорозі, тоді вона блищить пахнучи, аж слинка тече. Ревізори, як хорти, накидаються на ту ковбасу і також актів не пишуть, хоч ти який грішний будеш...
Кисловодських ревізорів київським фірмовим тортом ощаслив: можеш тоді спокійно їхати кавказькою дорогою: не покарають.
До речі, в Адлері в магазині «Океан» червону рибу теж в основному лише за київський торт дефіцитний візьмеш.
Прокурена, спита дівиця років двадцяти – двадцяти трьох. В третьому вагоні їде. Без маршруту. Шалава! На охорону їй треба виходити – вона ж вухом не веде. А працює з травня минулого року провідницею, і хлопці до неї гидливо ставляться. Лише один – з «шизою» – клинці підбиває.
Бальзак мав рацію: тих жінок, які опускаються, навіть люблять; зате опущених – ненавидять.
Ілюстрація: посадка на приміський поїзд до моря в Калінінграді, можливо, кінець 1960-х – початок 1970-х рр.
