Зі щоденника Леоніда (Леся) Танюка (1938–2016), українського театрального режисера, громадського і політичного діяча, у 1977 р. – мешканця Москви:
Хоч, за висловом поета, наша планета не дуже обладнана для сміху, веселе людство казиться у Всесвітній День Дурня. Мені вже було кілька незворушних дзвоників, і Вовка Загоруйко пробував говорити чужим голосом, і станіславці на чолі з Лідою Савченко повідомили, що до них призначений головним режисером Сергій Юрський.
Між тим сьогодні ювілей. Ювілей найкращого першоквітневого розіграшу. Рівно двадцять років тому англійці бі-бі-сікнули фільм – геніальний. Зроблений під документальну стрічку аграрний фільм про вирощування макарон десь на межі Іспанії та Швейцарії. Показали кущі, обвішані достиглими макаронами, селяни зрізали їх з гілок, і дехто – їв, бо то вже були відварені макарони. Потім ішли дані про те, в якому кантоні урожай кращий, як довго агрономи виводили різні сорти, – зроблено було геніально. Я бачив цей фільмик десь у сімдесятих, в Домі кіно, на курсах (здається, так). Там був пост-скріптум, що люди різних континентів повірили в цю абракадабру і просили вислати насіння чи розсаду... Людині хочеться чуда, так уже її заплановано.
Я нікого не розігрував, бо мав репетицію в ЦДТ. Без оформлення і без костюмів, бо все це вже запаковано й у дорозі на Берлін. Правив Андросову його жахливу німецьку вимову; та й не розуміє він того, що визубрив – отож і самому незручно... Це мені слухати його не переносно, а як бідолашному німцеві?
Інше – відновлював первоначальність, причинність тих чи інших дій та рішень. Типова проблема для вистави, яка йде довго. Актор звикає до результату, начисто забуваючи, яким шляхом цей результат виник, який процес приводить до такого чи іншого рішення (трюку, мізансцени, метафори). Мотивація ж єдина, що протистоїть штампові результативізму. За десять днів від прем’єри вони всі постаріли, введено багато нових акторів. А проте якийсь дух поезії не вивітрився, вони його бережуть. Здалось мені сьогодні, що вистава ще може прожити років з п’ять.
Отож – день, хоч як там не лайся, гарний. Є між нами якась внутрішня домовленість, довіра, незгода з тим, що я змушений був їх залишити. При мені, каже Єлисеєва, репетиція іде відразу інакше. (А як би могло бути?).
Нелля на 9-ту ранку поїхала в якийсь інститут, за ліками для Річа. Привезла сто капсул левопи: ковтати, капсули розчиняються в шлунковому соці. Курс – місяць, тричі на день. Одночасно з левопою – аміналон і стугерон. (Їх дають людям, що пережили інсульт. Інтенсифікація відновлювальних процесів у корі головного мозку).
Драма Річика – для всіх нас не просто драма. У нього беззахисні й довірливі очі, він просить допомоги. З людиною легше, вона може пояснити, що і де болить, їй можна порадити те чи інше. А тут – очі в очі: питання.
Я взявся за ремонт, це мене завше врівноважує. Фарбував кухню й меншу кімнату, власне – був асистентом для Люсі. Але – і це вже моя самодіяльність – розпиляв непотрібну шафку й зробив Неллі письмовий стіл. Вийшло. Допомагав мені в цьому Лесик Зарецький, якого ми поклали спати на Оксанчиній тахті. А Оксану послали до Лєни, вона там ночувала – обидві малі були раді.
Отож Річ був дуже здивований. Він звик, укладаючись спати, перевірити, чи всі його вівці на місці. Порахує, тицьне носом – все гаразд: і лише після цього йде на свій килимок.
Лесик лежав на тахті, накрившись з головою, і про його зрості (під два метри) ноги малого Зарецького звисали з тахти, чого Річ не спостерігав, коли там спала Оксана. Річ підійшов до того місця, де, за його розрахунками, мала бути її голова, і почав «перевіряти»... Дійшовши до того місця, де мали кінчатися її ноги, він перелякано побачив, що там лежить щось зовсім не те. Він мотнув головою, ніби маючи звільнитися від туману, верескнув потихеньку – і знову пішов до голови. Повторивши свою «аналітику», він переконався, що діло тут нечисте. Після чого вийшов до сусідньої кімнати – тобто відійшов від небезпеки на поважну відстань – почав гавкати. Голосно й вимогливо. Забувши про хворобу. І про ніч.
Лесь збудився й довго не міг нічого зрозуміти. Я попросив його прибрати ноги до живота: смішно, але факт – як тільки-но Річ побачив, що «Оксана» «скоротилась» і перебуває в попередніх розмірах, він лизнув її (тобто Лесика) в руку й спокійно почалапав до свого килимка.
Сторож.
(Лесь Танюк, Твори. Щоденники без купюр, Т. 47, 1977 р. (січень-квітень), упорядкування Неллі Корнієнко, Оксани Танюк (Київ: Альтерпрес, 2019), с. 609–611)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
