![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Варлена Бечика (1939–1985), білоруського літературознавця, у 1980 р. – мешканця Мінська, наукового співробітника Інституту літератури АН БРСР:
Той холодний сон, з якого розпочалася хвороба. У темряві сну раптом виходить до мене Ігор [Хаданович; друг автора, який загинув у січні 1966 р.], розкинувши руки. Я знаю, що його нема, він помер, і ручкаюся з ним якось неохоче, притому виразно відчуваю потиск. Мене бентежить і гнітить відчуття нереальності. Цього не має бути, Ігоря нема, а ось же як відбувається. Далі Ігор іде слідом, їсть морквину, а я бачу, як морквина зникає: її їсть чоловік, якого не існує. Навіщось недоречно жартую: Ігор дематеріалізує моркву... Сам відчуваю недоречність сну і жарту, бентежуся ще більше, і сон тоне в темряві сну чи пробудження. Подумалося: невже хвороба? А вдень вона вже стиснула, залихоманило мене, і ось уже тиждень я під її владою.
Лист Д. Л. А що напишеш і чим допоможеш. Він закохався, а тітки з ним воюють.
no subject
Date: 2025-03-30 02:46 pm (UTC)Партизанські розвідники перебували у прихованій дозорі по всьому радіусу кілометрів за 10 від загону. Я, Приліпо та Грунько контролювали ділянку в районі села Мерковичі: щодня їхали верхи до гарнізонів, виходили на зв'язок із нашими людьми, потім хтось їхав із повідомленням у загін. І ось одного разу їдемо – бачимо, як двоє хлопчаків у кущі шмигнули. Я взяла риссю, ми їх знайшли і одразу звернули увагу: в одного з них лежить в авоську хліб німецький, цегла така. Почали розпитувати, що та як, - "розкололися" хлопчаки: виявилося, поліція Острошицького містечка запропонувала їм хліб за те, щоб розвідали, де базуються партизани, у кого бувають. Виходить, хлопчаки були шпиками. Їх, до речі, так і називали якийсь час у Мерковичах, куди ми їх визначили до селян жити. Вони там у господарстві допомагали. Якось ми їх відвідували, бачу - один на прізвисько "Шпик" навіть відгукується. Я йому кажу: "Вася, ти що! Який ти шпик?" Так він після цього став більше поважати себе.
Так і жили хлопчаки в селі, просили ми їх придивлятися, чи люди не ходять по селі. Якось біжить Вася до мене, каже: "Один ішов, питав дорогу на Лусково". Ми розповіли, як їм наступного разу діяти, і ось, коли ця людина з'явилася знову, один із хлопців побіг нас попередити, інший прямо на нашу засідку його направив. Ми й узяли незнайомця. Привели до хати, почали обшукувати. У томі книги "Війна і мир", яка була при ньому, бачимо - на чистих місцях, між розділами, записи: і про місце розташування загону, і про те, в якому будинку в Гаянах зупиняється партизанський командир. Коротше, доставили ми його до загону – справа серйозна. І з'ясувалося, що нам трапився справжнісінький шпигун, завербований англійцями ще до війни. Понад те, цього Юрашкевича, доцента, який до війни викладав у Комвузі, дізнався начальник особливого відділу загону. Шпигуна відправили до бригади, бо їм зацікавилася Москва, і охороняли його з усіма обережностями, але він не раз намагався втекти і при спробі втечі був убитий. Після війни дружина Юрашкевича доводила, що він був у партизанах – звісно, вона могла й не знати, що то був за партизан. І у нас у БДУ на кафедрі білоруської мови, пам'ятаю, була книга Юрашкевича, за нею студенти навчалися.
Звичайно, були шпигуни, яких ми не виявили. У блокаду, пам'ятаю, літак ліс бомбить, і – раз! - Злітає ракета, значить, хтось йому сигналить.
"Вальтер", танці та картопля
У мене на озброєнні був карабін, пістолет "вальтер", планшетка, ремінь. На одній із фотографій повоєнних у сина Варлена через плече висить ця планшетка, а в руках – "вальтер". Я була на зв'язку із гарнізонами. Вдалося організувати разом із Ніною Стосуй диверсію на лісозаводі – я передала магнітну міну, і Ніна підклала її під котел. Рвонуло хвилин за 15. Ніна мало не загинула.
У загоні я була якийсь час другим номером кулеметного розрахунку, диски тягала за кулеметником. Він був великий, вусатий, ставився до мене по-батьківському, пробував, правда, потім доглядати, але я була принципова.
У партизанах я зберігала вірність чоловікові, учительському обов'язку, і взагалі мені не подобалося, як у загоні чоловіка до жінок ставилися. Деякі командири, партизани заводили собі дружин. І жінкам іноді важко було вибрати тверду лінію поведінки. Але в нас у загоні існувало неписане правило: хочеш, щоб до тебе не чіплялися, - не усамітнюйся, будь з людьми, на очах.
Запам'яталося мені, як у загоні відзначалися свята 8 Березня та 1 Травня 1944 року. У жіноче свято був гарний стіл, стінгазета, нас вітали, хороші слова говорили, і хоч я була поранена, але сиділа за столом з усіма. Навіть танці були. А до Першотравня влаштували партизанський парад, пройшлися лісовими дорогами з усією нашою зброєю: міномети, кулемети, автомати, у нас навіть гармата була! Я співала в парадному строю пісню "Ранок фарбує ніжним світлом...".
З 1 січня по 15 липня 1944 року, як написано у моєму партизанському посвідченні, я була уповноваженою особливого відділу. Нас у відділі було четверо, і всі – з вищою освітою: 3 вчителі та 1 інженер.
Помітила я якось, що мене надто часто почали посилати на вбрання на кухню: картоплю чистити. Виявилося, там усім дуже подобалося, як я всілякі історії розповідаю за роботою: і поему "Курган" читала напам'ять, і про Пушкіна, і про Єсеніна... І вони намагалися мене до себе отримати. Я як дізналася про таке, кажу: все, більше нічого вам розповідати не буду, у мене є справи важливіші за картоплю.
Я пережила з товаришами за загоном 3 блокади. Першу - легко, друга була коротка, а третя, перед визволенням, найважча. І коні тонули, і партизани гинули, коли був обстріл, коли йшли на прорив.