assassins_cloak | Епізод 41: Євген Сверстюк, 10 лютого 2005 року

Зі щоденника Євгена Сверстюка (1927–2014), українського філософа, літературознавця, громадського діяча, політв'язня радянського режиму, у 2005 р. – президента Українського ПЕН-клубу:

Себе любити, поважати і захищати. Це справа всього життя, це стиль і стрижень. Чого бракує українським політикам? Почуття національної ідентичності і національної гідності.

Сьогодні на каналі ICTV гість від «Родіни» Рогозін і гість від Грузії Ніно Б[урджанадзе].

Ніно Б. фактує професійно. Як учасниця щоденної боротьби.

Рогозін виконує погану роль старшого брата і вчителя фахово, підготовлено, в розрахунку на невибагливу авдиторію.

А за українських політиків я потерпаю ще до їх виступу. Чому? Чому я боюсь, що боротьба буде не на рівних? Чому їм не вдається включитися і стати на рівні?

Таке враження, що вони щоденно не працюють і не удосконалюють своїх умінь. Вони живуть кожен чимось своїм. Ніно для них – спектакль з позитивним героєм, а не тренер.

Саме на спортивній термінології нині варто говорити, бо це та сфера, де плекаються безперервно традиції і працює щоденно школа тренування. Він вдень і вночі почуває себе гімнастом, чи боксером, чи гравцем. А політик наш не почуває себе українцем і політиком обраного фаху чи напряму.

Один виступає за програмою початківця і все ще відстоює ті позиції, які відстоювалися на поч. 90-х. Другий включається в роботу так, наче досі був відсутній. Третій має свій інтерес і забуває, що він грає за команду. Серцем він не тут. І це стосується не тільки релігії.

А це стосується усякого служіння.

Ставити питання, обмірковувати, вирішувати, збирати інформацію.

Коли нема особи, яка себе творить українцем, то нема українця.

Грузин давно сформований як самоідентифікований національно.

Українець все ще не відокремився від чужої служби і не позбувся половинчастості. Навіть національно свідомий, він ще переконує себе і когось. Його старт починається не там, де він може перемагати.

Саме тому він діє неадекватно, розгублено і хапається за сорочку, ближчу до тіла, замість підтягувати мундир.

Він безпосередньо, по-дитячому реагує на опонента, замість стежити за його підступним ходом.

Аж зіскакує з платформи у відповідальний момент, а то й забуває, з ким і проти кого грає.

Хтось закинув нам «вічну неспроможність».

Ми почали виправдовуватися тим, що нашу еліту скошують в кожному столітті. В цьому є правда, але хто буде слухати виправдовувальників?

Тебе ж не скосили, і ти маєш бути на висоті.

А коли ти в грі, то повинен відчувати супротивників і не піддаватися спокусі легкого варіянту.

Відступати, здаватися, зраджувати, відбріхуватися – є збита дорога рабів і ледачих слуг [...]

(Євген Сверстюк, Вічна туга за справжнім. Щоденникові записи, упорядник Олена Голуб (Луцьк: ВМА «Терен», 2018), с. 266–267)