![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Галини Кошут (1903–1932), у 1930 р. – мешканки Бучі, дружини австрійського інженера Роберта Кошута, який працював в СРСР:
Ось уже середина лютого, а сьогодні перший зимовий день. Досі було так тепло, що дуже часто йшов дощ, земля не замерзала, сніг, якщо й ішов, то тут же і танув. У Зубакіних перед самим Водохрещам близько 5 січня орали щосили. Отака російська зима! Морозець був не більш як разів 5–10, та й те не сильніше 3 градусів. Ще вчора ввечері снігу не було і сліду, і йшов дощ, а сьогодні за ніч випало по пояс снігу, сильний мороз, вітер і хуртовина. Становище у нас зараз зовсім неважненьке. Я себе погано почуваю, тому що потребую, через свою хворобу, кращого харчування, діточки побліднули і теж часто просять їсти, Роба достеменно голодує, і на службі йому стає просто погано. Кредитори не дають жити, продуктів у кооперативах і сорабкопах нема жодних, крім журавлини і оцту, а у приватників, які ще вціліли, так дорого, що всієї платні може вистачити тільки на 5–6 днів на базар. Сидимо зараз на сухій картоплі і пшоні без м’яса, без жирів, без молока, без цукру, без білого борошна, одне слово, без всього іншого, крім картоплі, пшона і такого миленького хліба, що вчора я заскалила собі піднебіння, а горло він дряпає мало не до крові. Але ж Роба, називається, отримує 150 рублів! А є такі, що отримують 20 рублів. Щоправда, 150 тільки пишуть, а вираховують на всяку всячину майже половину.
Днями ми роздобули м’яса, і Злата сховала його від котів під абажур, а коли увійшла, то побачила таку картину:
Якось одного разу, місяць тому, ми отримали несподівано додатковий цукор на два місяці по ¾ фунти на душу. Роба вирішив сховати його нагору на буфет, подалі від спокуси, і став з кульком видиратися на буфет, а я сиділа поруч на дивані і в’язала. Раптом аж угорі кульок луснув – і весь цукор висипався мені на голову, у в’язання, за комір і довкола. Нічого й казати, що Робі за це влетіло від мене добряче.
Вчора діти читали з Робою німецькою, і Еля дуже смішно перекрутила одне слово, замість Pulverhorn, вона сказала Пульман вагон.
Щойно мені згадалось, як дітвора застрягла три роки тому за буфетом. Між буфетом і стінкою така відстань, що Еля тоді могла пролізти вільно, а Леонард ледь-ледь. Еля влізла першою, а за нею Леонард, але коли вліз, то так невправно повернув голову, що не міг уже рушити ні вперед, ні назад. Крик вони підняли відчайдушний, особливо дворічна Еля, т. як вона була у глибині і навіть не бачила, що ми намагаємось їм допомогти. Становище було жахливе. Зрушивши буфет, можна було розчавити їх обох на млинець, відтягнути такий тягар неможливо, а діти верещать, наче їх ріжуть. Нарешті вдалося трохи посунути буфет, і Леонард зміг вийти, а за ним і Еля.
(Галина Кошут, Бучанский дневник, составитель Леонард Кошут (Київ: Юніверс, 2001), с. 65–67. Переклад з російської)
