![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Уладзіміра Караткевича (1930–1984), білоруського письменника і поета, який у травні 1986 р. перебував у Гомельській області:
Знову кілька днів не записував. Утомився страшенно. 1-го зранку встав, прибрав усе з вітальні, пішов на демонстрацію дивитись, як Сяргєй трубить в оркестрі.
Миле провінційне свято. Колони на площі, прапори, морозиво, нудна промова. А над усім легкий наліт зелені. Рано пішов звідти додому. Допоміг Галі. Гості прийшли. Було весело і світло на душі від доброї сусідки, ласкавої, не зовсім молодої жінки.
Прийшли вони і наступного дня. Але далася взнаки втома. Більше сиділи, говорили і жартували, ніж танцювали. А 1-го підошви відбив і ще відпровадив теплим місячним вечором. Увечері другого, відпровадивши їх, читав.
3-го знову навів лад у вітальні й тільки сів за вірші – прийшов Едік Курочкін. Говорили про Москву, про становище в мистецтві, про лівих. Бєл[ютін] таку непривабливу роль грає, що втратив у більшості свій авторитет, і його ж учнів доводиться перевчати. Сором узагалі. Поїхали на вокзал пити пиво під солону рибу і поступово повертатися до тями. Адам каже в таких випадках: «Щоб настало просвітлення, білоруський варіант катарсису». Просвітлення це закінчилося тим, що поїхали звідти купити мені фотопаперу, та й зустріли друзів його брата, та взяли дві пляшки, та я свою з дому прихопив, та й огірочки, та й полядвицю. Ну і випивали у них у саді та витанцьовували «Лявоніху» під яблунями.
Вічно на цього чорта, білоруса, спину нема. Потім поїхали, посадили Едіка в московський автобус, і я повернувся додому.
4-го встав рано, вибив з себе все холодним душем і сів писати. Написав розпочатий напередодні «Як помру – душа залишиться». Трохи писав листи. Ввечері довго сидів у саді. Червоний місяць і білі привиди дерев. І всюди туман, і жаби дмухають у порожні пляшки, дають, як Ригор, сигнал до відправлення. І ці нічні сади.
Після всього, вдома, написав «Місяць над садом». 5-го був дивовижний ранок. Теплінь, легке марево над квітом дерев, сходить добре блискуче сонце. Так би й жив сто тисяч років. Привели з Азярища коня. Зорали город. І орали, ніби пливли під білими деревами. Посіяли картоплю. Зовсім мало залишилося. Потім погодував я тварину хлібом з сіллю (і сіном хрумтів), та ще з двох буханок зробили мішанку. Напоїли опісля. І попрямував він, раб божий, додому – задоволений.
А я сходив у місто, написав кілька листів, а ввечері друкували з дядьком фотознімки.
А перед цим було жахіття. Денна спека раптом нагнала хмару з громами і блискавками. Я був у хаті сам. Вітер. І раптом щось низьке, коричневе: суцільна страшна хмара піску. Чорно стало, як уночі. Потім пісок закінчився, але блискавки і вітер. До болю жаль було дивитись, як вишні білими хмарами хиляться через плоти. На щастя, вони ще не встигли зацвісти як слід, і побило – мало. І наша лошицька золота, наречена біла, залишилася зовсім неторкана за домом.
І – дощ. Короткий, але сильний. І дзеркала води на траві. І дихається легко-легко.
Сьогодні день з вітром. Зранку пішов був шукати сморжів за Щибрин, на Мадорський поворот. Повінь спадає, заріччя все в зелених півколах, виступає там і сям трава, але води ще багато. Так мені й не доведеться до від’їзду половити риби. І так над Проровом сонячно, вітряно, у бризках, піні і відблисках брижі.
Нічого, звісно, не знайшов, швидко повернувся, сів і нарешті закінчив усі листи. І вірші відіслав Лучуку і Вялюгіну. Вечір. Вичитаю, може, вірші збірника – і спати.
(Уладзімір Караткевіч, “...Трэба церабіць сваю сцежку. Дзённік 1965–66 гадоў”, Дзеяслоў 5 (2015), с. 235–236. Переклад з білоруської)
