![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Олександра Меньшова (1977–2023), українського письменника, військовослужбовця, в березні 2022 р. – мешканця Херсона:
Сьогодні 4 години стояли з дружиною за хлібом. Замерз – капець. Зараз взагалі все життя у чергах: то за хлібом, то за молоком. Склади магазинів порожніють дуже швидко. А ціни стрімко рухаються до небес... Хліб, який ще 23-го коштував 12–14 грн, тепер вже по 20.
[Згадую, як у колишній «Асканії», тепер «Апельсині», що на проспекті Сенявіна, в перші дні війни роздавали хліб. Просто роздавали. Уявіть: сизий холодний ранок, черга десь під 300 людей. Стоять ще з 7-ї. І от десь о 10-й нарешті відчиняються двері до магазину і виходять червонощокі хлопці з ящиками і починають роздавати хліб. Він, ясна річ, не свіжий, але сам факт...
А ще подібну ж картину спостерігав у кіоску з шаурмою на розі проспекту 200 років Херсону та 49-ї Гвардійської дивізії. Продавці-вірмени просто давали людям у черзі пиріжки, лаваші та інші продукти і не брали за це гроші. Навіть ображалися, якщо хтось пропонував.
А ще, кажуть, наші місцеві рибалки ловлять рибу та роздають її всім бажаючим. Мені, на жаль, такі не траплялися. Проте хочеться вірити, що херсонці один одному йдуть на допомогу.]
Люди в чергах мовчазні. Навіть якщо одне одного знають, все одно особливо не балакають. Просто вітаються, перекидаються парою фраз і далі стоять мерзнуть, чекають. Морально важко.
Стояв перед нами незнайомий чолов’яга. Раптом обернувся і сказав, що його діти (малося на увазі син із дружиною та дітьми) зараз у Харкові. Тільки-но вранці телефонували одне одному.
– І як там? – поцікавилися ми, згадуючи новини про обстріл міста.
– Пекельно! – нервово засміявся чоловік. – Вранці знов снаряди літали над головою.
– А може, хай би виїжджали?
– Не хочуть! Син у мене впертий херсонець. Каже, дім є дім! І покидати він його не бажає... І дружина його теж. Будуть там, поки є можливість.
Тут поза нами раптом проїхав сірий з червоними смугами рашистський кунг. Люди в черзі застигли, а потім притиснулися один до одного ближче. Дружина схопила мене за руку та забубоніла, що їй лячно. Я у відповідь заходився белькотіти якусь заспокійливу маячню, хоча сам відчув, як по спині пробігся холодок.
Знайома коліжанка, яка водила екскурсії містом і якій я дав прізвисько Бджілка Майя, написала мені, що у них теж на районі позавчора роздавали хліб просто так, а от вчора і сьогодні вже продавали. І черги гігантські також. А ще у них теж складно зняти гроші в банкоматах, а не у всіх магазинах термінали працюють. Потім питала про моїх батьків. Вони в Олешках.
Ввечері дізнаюсь про мітинг на площі Свободи. Дивимось із дружиною нарізки відео. Мітинг дуже масовий... Дуже...
Орки стріляють у повітря, намагаються залякати херсонців. Якийсь відчайдух застрибує на БТР та розмахує українським прапором. Машина повільно рухається проспектом Ушакова. Потім всі херсонці разом ідуть до Парку Слави.
(Олександр Меньшов, Я, Фокс та окупація. Щоденник херсонця (Київ: Видавнича група КМ-Букс, 2023), с. 27–28)
