assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Олександра Меньшова (1977–2023), українського письменника, військовослужбовця, в березні 2022 р. – мешканця Херсона:

Сьогодні 4 години стояли з дружиною за хлібом. Замерз – капець. Зараз взагалі все життя у чергах: то за хлібом, то за молоком. Склади магазинів порожніють дуже швидко. А ціни стрімко рухаються до небес... Хліб, який ще 23-го коштував 12–14 грн, тепер вже по 20.

[Згадую, як у колишній «Асканії», тепер «Апельсині», що на проспекті Сенявіна, в перші дні війни роздавали хліб. Просто роздавали. Уявіть: сизий холодний ранок, черга десь під 300 людей. Стоять ще з 7-ї. І от десь о 10-й нарешті відчиняються двері до магазину і виходять червонощокі хлопці з ящиками і починають роздавати хліб. Він, ясна річ, не свіжий, але сам факт...

А ще подібну ж картину спостерігав у кіоску з шаурмою на розі проспекту 200 років Херсону та 49-ї Гвардійської дивізії. Продавці-вірмени просто давали людям у черзі пиріжки, лаваші та інші продукти і не брали за це гроші. Навіть ображалися, якщо хтось пропонував.

А ще, кажуть, наші місцеві рибалки ловлять рибу та роздають її всім бажаючим. Мені, на жаль, такі не траплялися. Проте хочеться вірити, що херсонці один одному йдуть на допомогу.]

Люди в чергах мовчазні. Навіть якщо одне одного знають, все одно особливо не балакають. Просто вітаються, перекидаються парою фраз і далі стоять мерзнуть, чекають. Морально важко.

Стояв перед нами незнайомий чолов’яга. Раптом обернувся і сказав, що його діти (малося на увазі син із дружиною та дітьми) зараз у Харкові. Тільки-но вранці телефонували одне одному.

– І як там? – поцікавилися ми, згадуючи новини про обстріл міста.

– Пекельно! – нервово засміявся чоловік. – Вранці знов снаряди літали над головою.

– А може, хай би виїжджали?

– Не хочуть! Син у мене впертий херсонець. Каже, дім є дім! І покидати він його не бажає... І дружина його теж. Будуть там, поки є можливість.

Тут поза нами раптом проїхав сірий з червоними смугами рашистський кунг. Люди в черзі застигли, а потім притиснулися один до одного ближче. Дружина схопила мене за руку та забубоніла, що їй лячно. Я у відповідь заходився белькотіти якусь заспокійливу маячню, хоча сам відчув, як по спині пробігся холодок.

Знайома коліжанка, яка водила екскурсії містом і якій я дав прізвисько Бджілка Майя, написала мені, що у них теж на районі позавчора роздавали хліб просто так, а от вчора і сьогодні вже продавали. І черги гігантські також. А ще у них теж складно зняти гроші в банкоматах, а не у всіх магазинах термінали працюють. Потім питала про моїх батьків. Вони в Олешках.

Ввечері дізнаюсь про мітинг на площі Свободи. Дивимось із дружиною нарізки відео. Мітинг дуже масовий... Дуже...

Орки стріляють у повітря, намагаються залякати херсонців. Якийсь відчайдух застрибує на БТР та розмахує українським прапором. Машина повільно рухається проспектом Ушакова. Потім всі херсонці разом ідуть до Парку Слави.

(Олександр Меньшов, Я, Фокс та окупація. Щоденник херсонця (Київ: Видавнича група КМ-Букс, 2023), с. 27–28)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Олександра Меньшова (1977–2023), українського письменника, військовослужбовця, в середині серпня 2022 р. – мешканця Херсона:

Про душевність (наболіло, вибачте).

Думаю, вже всі передивилися той вірусний ролик, в якому жінка не хотіла виїжджати з Криму, та розповідала, «как тут душевна, па-дамашнєму». Я ж пригадую іншу історію, яку свого часу чув, як працював на заводі Петровського. Там один старигань із сусіднього бюро розповідав нам (тримаючись за живіт, бо для нього це було дуже смішно), як в свої молоді роки його відправили до Середньої Азії налагоджувати якісь верстати. Цей «молодий спеціаліст», проколупавшись із обладнанням пів дня, вирушив прогулятися маленьким містечком, подивитися місцевий колорит, оцінити краєвиди – ту саму «душевність» та «домашність». Треба сказати, що колорит справді сподобався нашому оповідачеві.

Забув додати, що справа відбувалася влітку. Тож на вулицях було чимало возів із кавунами та динями. Арба – так вони звалися в тих краях. І що цікаво – продавців не було видно. Люди, вочевидь, в таку спеку сиділи вдома, покладаючись на чемність перехожих.

І от наш старигань, проходячи повз одну арбу, взяв дві диньки та й рушив собі геть. А потім йому, цитую: «раптом стало так нєвдобно», – що він повернувся, поклав дині до арби назад... та взяв дві більшенькі.

Не знаю, певно, це якась окрема ментальність у таких людей – брати чуже та жалітися, що мало взяли. І що цікаво, подібний спосіб мислення і досі існує як норма у наших «сусідів».

Розповідаю ще одну історію.

В селі *** понабивалося орків – що тарганів. Спочатку селилися у школах, дитячих садках, а як люди почали виїжджати геть, то полізли і в хати. І от дальні родичі, які мешкали в іншому боці села, дізналися, що в будиночку їхньої рідні живе якась оркська падлюка. Жіночка – бойова, криклива, справжня відьма – взялася та вранці пішла подивитися, що до чого. Приходить, а там справді якийсь чоловік ходить по двору. Та ще і не сам – з особою жіночої статі. Слово за слово, мовляв, ви хто такі й якого біса сюди припхалися, – і виявилось, що це мешканці лнр. І тут їм нравіца. Ну, наша відьмочка як наклала їм за пазуху три торби матюків!.. У відповідь стандартно: «Нас восємь лєт бамбілі».

– Може, і бомбили, я сперечатися не буду, – каже жіночка. – Але по твоїй хаті вісім років ми не лазили! А ти припхалася, заселилася, та ще і не в самій поганій хаті на цій вулиці, і розповідаєш мені про якусь справедливість? – напхала відьмочка ще мішок матюків.

Але зрештою позбутися цих нахаб не змогла, бо з озброєним орком не сильно-то і поладнаєш. Зійшлися на тому, що ця линиерівська парочка буде мешкати тільки на літній кухні. І десь пару місяців, поки чоловіка не змінять.

Отаке...

А от ще одна історія про «па-дамашнєму».

Дачі неподалік Дніпра. Одна херсоночка – типова така інтелігентна жінка, повітряна, наче безе – з тих, що читають поезію вечорами. І от вона зібралася духом, поборола страх і вирішилася поїхати до себе на дачку, де не була всю весну. Проїхала ледь не вісім блокпостів і нарешті дісталася своєї хатиночки за містом. Відчиняє хвіртку, заходить у двір, а там якась напівгола мадам зі здоровезним капелюхом а-ля відпочивальниця-на-морі на своїй макітрі дефілює по садку, як по проспекту.

Наша повітруля отетеріла, – мовляв, вітаю, а ви хто такі? Їй у відповідь:

– А ти сама кто такая?

– Драсьтє! Я хазяйка дачі...

– Мой муж, – палковнік, мєжду прочім, –сказал, что ета тєпєр наш дом.

– Тобто? – повітруля розгубилася. Почала казати про речі, про котиків-собачок. На що отримала чітке роз’яснення-побажання, – мовляв, забирай свої «манаткі, сабачєк, кошечєк і досвідос». За повторну спробу повернутися нова господиня у капелюсі пригрозила усіма смертними карами. Тож ясна річ, що нашій повітрулі нічого не залишалося, як іти геть.

Ну і історія наостанок. (Хоча їх у мене достобіса.)

Біля Антонівського мосту у нас купа дач. А що – мальовничий зелений берег, річка широка, наче море... клімат... фрукти... Одним словом – рай. І от на цих дачах оселилися родини орків. Приїхали слідом за чоловіками, як я розумію, – на літо відпочити, набратися «душевності».

Одна така родина виявилася з Пітера. Обрали собі найбагатшу дачу – з класним добротним будиночком, басейном надворі, садком тощо. Жили там, як у Бога за пазухою. Поки по мосту наші вперше не хаймарснули... Мало не наступного дня здриснули геть. А так, мабуть, хотілося залишитися. Навіть уявляю її слова чоловікові:

– Как здєсь класно. Я прівикла здєсь, как в свойом домє жилі, настолько всьо душєвно, па-дамашнєму...

(Олександр Меньшов, Я, Фокс та окупація. Щоденник херсонця (Київ: Видавнича група КМ-Букс, 2023), с. 242–245)

 

Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

November 2025

S M T W T F S
       1
2 3 4 5678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Nov. 5th, 2025 10:33 am
Powered by Dreamwidth Studios