Епізод 228: Олександр Меньшов, 15 серпня 2022 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Олександра Меньшова (1977–2023), українського письменника, військовослужбовця, в середині серпня 2022 р. – мешканця Херсона:

Про душевність (наболіло, вибачте).

Думаю, вже всі передивилися той вірусний ролик, в якому жінка не хотіла виїжджати з Криму, та розповідала, «как тут душевна, па-дамашнєму». Я ж пригадую іншу історію, яку свого часу чув, як працював на заводі Петровського. Там один старигань із сусіднього бюро розповідав нам (тримаючись за живіт, бо для нього це було дуже смішно), як в свої молоді роки його відправили до Середньої Азії налагоджувати якісь верстати. Цей «молодий спеціаліст», проколупавшись із обладнанням пів дня, вирушив прогулятися маленьким містечком, подивитися місцевий колорит, оцінити краєвиди – ту саму «душевність» та «домашність». Треба сказати, що колорит справді сподобався нашому оповідачеві.

Забув додати, що справа відбувалася влітку. Тож на вулицях було чимало возів із кавунами та динями. Арба – так вони звалися в тих краях. І що цікаво – продавців не було видно. Люди, вочевидь, в таку спеку сиділи вдома, покладаючись на чемність перехожих.

І от наш старигань, проходячи повз одну арбу, взяв дві диньки та й рушив собі геть. А потім йому, цитую: «раптом стало так нєвдобно», – що він повернувся, поклав дині до арби назад... та взяв дві більшенькі.

Не знаю, певно, це якась окрема ментальність у таких людей – брати чуже та жалітися, що мало взяли. І що цікаво, подібний спосіб мислення і досі існує як норма у наших «сусідів».

Розповідаю ще одну історію.

В селі *** понабивалося орків – що тарганів. Спочатку селилися у школах, дитячих садках, а як люди почали виїжджати геть, то полізли і в хати. І от дальні родичі, які мешкали в іншому боці села, дізналися, що в будиночку їхньої рідні живе якась оркська падлюка. Жіночка – бойова, криклива, справжня відьма – взялася та вранці пішла подивитися, що до чого. Приходить, а там справді якийсь чоловік ходить по двору. Та ще і не сам – з особою жіночої статі. Слово за слово, мовляв, ви хто такі й якого біса сюди припхалися, – і виявилось, що це мешканці лнр. І тут їм нравіца. Ну, наша відьмочка як наклала їм за пазуху три торби матюків!.. У відповідь стандартно: «Нас восємь лєт бамбілі».

– Може, і бомбили, я сперечатися не буду, – каже жіночка. – Але по твоїй хаті вісім років ми не лазили! А ти припхалася, заселилася, та ще і не в самій поганій хаті на цій вулиці, і розповідаєш мені про якусь справедливість? – напхала відьмочка ще мішок матюків.

Але зрештою позбутися цих нахаб не змогла, бо з озброєним орком не сильно-то і поладнаєш. Зійшлися на тому, що ця линиерівська парочка буде мешкати тільки на літній кухні. І десь пару місяців, поки чоловіка не змінять.

Отаке...

А от ще одна історія про «па-дамашнєму».

Дачі неподалік Дніпра. Одна херсоночка – типова така інтелігентна жінка, повітряна, наче безе – з тих, що читають поезію вечорами. І от вона зібралася духом, поборола страх і вирішилася поїхати до себе на дачку, де не була всю весну. Проїхала ледь не вісім блокпостів і нарешті дісталася своєї хатиночки за містом. Відчиняє хвіртку, заходить у двір, а там якась напівгола мадам зі здоровезним капелюхом а-ля відпочивальниця-на-морі на своїй макітрі дефілює по садку, як по проспекту.

Наша повітруля отетеріла, – мовляв, вітаю, а ви хто такі? Їй у відповідь:

– А ти сама кто такая?

– Драсьтє! Я хазяйка дачі...

– Мой муж, – палковнік, мєжду прочім, –сказал, что ета тєпєр наш дом.

– Тобто? – повітруля розгубилася. Почала казати про речі, про котиків-собачок. На що отримала чітке роз’яснення-побажання, – мовляв, забирай свої «манаткі, сабачєк, кошечєк і досвідос». За повторну спробу повернутися нова господиня у капелюсі пригрозила усіма смертними карами. Тож ясна річ, що нашій повітрулі нічого не залишалося, як іти геть.

Ну і історія наостанок. (Хоча їх у мене достобіса.)

Біля Антонівського мосту у нас купа дач. А що – мальовничий зелений берег, річка широка, наче море... клімат... фрукти... Одним словом – рай. І от на цих дачах оселилися родини орків. Приїхали слідом за чоловіками, як я розумію, – на літо відпочити, набратися «душевності».

Одна така родина виявилася з Пітера. Обрали собі найбагатшу дачу – з класним добротним будиночком, басейном надворі, садком тощо. Жили там, як у Бога за пазухою. Поки по мосту наші вперше не хаймарснули... Мало не наступного дня здриснули геть. А так, мабуть, хотілося залишитися. Навіть уявляю її слова чоловікові:

– Как здєсь класно. Я прівикла здєсь, как в свойом домє жилі, настолько всьо душєвно, па-дамашнєму...

(Олександр Меньшов, Я, Фокс та окупація. Щоденник херсонця (Київ: Видавнича група КМ-Букс, 2023), с. 242–245)