![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Олени Лазун, української журналістки, у лютому 2022 р. – мешканки Чернігова:
Найстрашніший день в житті моєї родини і всієї України.
Мене розбудив дзвінок брата десь о 7-й ранку. Він ніколи так рано не дзвонить. Я злякалась.
– Що сталось? – питаю.
– А ви що, нічого не чуєте? – здивовано каже він.
– Ні, а що? – у мене вже тремтить голос, я вже підсвідомо розумію, що сталось те, чого ми найбільше боялись в останні роки.
– Сирени гудуть і бахкає десь за містом, – тихо відповідає брат.
– Блядство, – кажу я. І навіть не знаю, що додати. ВІЙНА. Страшна, смертельна, справжня війна прийшла. Не інформаційна, не гібридна, а справжня. З танками, ГРАДами, обстрілами і скаженими вояками.
Діти ще сплять. Маленька Катруся і не зрозуміє, що сталось.
А от старшого сина готували заздалегідь. Розповідали і пояснювали, що таке може бути. Він все зрозумів, але як і ми, не вірив, що таке може статись у 21-му сторіччі.
Син прокидається і дивиться на мене здивованими очима.
– Мама, що сталось? – питає.
Я плачу. Не можу стриматись, немає сил. Такий відчай заполонив, що дихати було важко.
– Росіяни йдуть, – тільки і могла з себе видавити.
– Війна? – перелякано питає моя дитина.
У відповідь тільки киваю. Душать сльози.
Далі все як в тумані. Спочатку були вдома. Я постійно намагалась виконати те, що планувала у разі початку війни. Треба зібрати підготовлені речі (а вони вже фактично всі були спаковані) та вирішити, що робити далі.
Постійно набираю воду. У все, що можна – в пляшки, каструлі, банки. Це нервове. Набрала повну ванну холодної води. Але затичка погана, постійно пропускає. Вода повільно витікає. Так само як мої сили.
Довелось забрати нашу машину зі стоянки. Охоронець подзвонив і сказав, що треб забирати, бо стоянку просто закриють і тоді лишимось без авто. Чоловік пригнав машину. Поставив нашого «Ланоса» у дворі під під’їздом.
Дзвоню рідним. Радимось, що робити. Війна ще ж не в Чернігові.
Може не їхати нікуди?
Чоловік і брат переконують, що їхати ще більш небезпечно. Ми не знаємо, що з дорогами – де вже ворожа техніка, де стріляють і вбивають.
Погоджуюсь, бо лячно десь стати посеред поля з дітьми. Або зустріти росіян на танку. Мама про всяк випадок дзвонить до родички в Тернопіль. Раптом ми все ж поїдемо на захід країни. Та дає свою адресу, але весь час плаче. Каже, біжить в укриття. Їх теж обстрілюють.
Адресу записую, але ми залишаємось.
Потім трохи шкодую, але все одно не впевнена, чи варто було їхати з міста. Ті, хто кудись доїхав – до Львова чи Тернополя – що там? Де жити? Там теж стріляють і гатять з ГРАДів.
Вдень гуляємо з донькою на вулиці. Спостерігаємо, як деякі сусіди перелякано зносять вниз речі та складають в автівки. Таки вирішили тікати з Чернігова. Ще частина жінок з нашого будинку несуть подушки та ковдри в підвал. Готуються там пересидіти обстріли.
Ми не готуємось. Сподіваємось, не доведеться спускатись в підземелля. Але на душі стає все більш неспокійно. Можливо, все ж варто виїжджати? Що буде, як росіяни захоплять місто?
В інтернеті читаємо, що в магазинах шалені черги, на заправках – ще більші. Люди стоять годинами, щоб залити паливо в авто.
Що ж робити? У нас є бензин, можемо їхати. Але ж ворог обстрілює і захід країни. Та й туди їхати доведеться кілька днів! А у нас мала дитина. Як вона витримає таку дорогу?!
До вечора нема вже ніяких сил.
Від думок.
Від емоцій.
Від хвилювань.
Вирішуємо з чоловіком спати по черзі. Спочатку чергую я, потім він.
P. S.: намагалась вдень подзвонити подрузі, привітати з Днем народження. Не додзвонилась.
(Олена Лазун, Щоденник моєї війни (Чернігів, 2022), с. 3–5)
