assassins_cloak | Entries tagged with іваничук

Зі щоденника Романа Іваничука (1929–2016), українського письменника, у 1992 р. – народного депутата України:

Учора український народ мав відзначати перше свято своєї Незалежності: два роки тому на Першій сесії Верховної Ради УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України.

А не відзначав. День Незалежності перемістився на 24 серпня, і ось за місяць Україна відсвяткує першу річницю Волі. Яке то буде свято – побачимо, але як показали вчорашні мітинги у Києві та Львові з приводу прийняття Декларації, – особливої ейфорії не передбачається.

Народ втомився…

Втомився? Від чого?! Не було ж ані війни, ані голоду – є нормальні нестачі, дорожнеча й непевність, як і повинно бути після розпаду імперії. Та ба: крах імперії відбувся безкровно, то й ціна волі менша рівно настільки, скільки б вартувала пролита за неї кров.

У певної частини народу виробилося з цієї причини споживацьке ставлення до своєї влади, яку я аж ніяк не намагаюся ідеалізувати. Мовляв, ви, депутати, нічого доброго не зробили, базікаєте собі в парламенті, ото іно що проголосили Україну, а коли ви її вже проголосили, то дайте нам на стіл усе готовеньке, ми нині стали гірше жити, ніж за большевиків, навіщо нам така Україна?

На вчорашньому мітингу перед оперним театром у Львові натовп вигукував «ганьба!» уже не комуністам, а заступникові представника Президента Юрієві Зимі, тому самому, який одним із перших став у ряд борців за національне відродження, взявши на себе нелегку функцію голови ради Товариства української мови «Просвіта». Вигукували йому ганьбу за те, що говорив він гірку правду про нинішнє економічне становище після більшовицького пограбування земних надр і людської моралі й не обіцяв людям манни небесної.

На вчорашньому мітингу натовп викрикував «Слава!» Степанові Хмарі, який, спекулюючи, як завжди, на інстинктах натовпу, закликав повалити нову владу. Ви чуєте – не зняти якогось чиновника або групу мафіозі, які, допавши до посад, розкрадають державу і розкладають людську мораль, а владу – місцеву і верховну! І ніхто не спитав його, що він пропонує побудувати на місці поваленої влади, хто має керувати молодою державою – рухівський люмп, який позавчора вигукував: «Геть комуністів!», а нині з таким самим ентузіазмом шельмує академіків і письменників, які й створили той РУХ, тільки не для мітингової демагогії, а для кропіткої державотворчої праці. Адже то він, люмпак, який не хоче працювати, псевдопатріот, якому досить гасла «слава Україні!», виходить нині на площі й заражає нігілізмом народ!.. Вміли ми пережити неволю, як же тяжко вчитися нам жити на свободі…

Я міг би після цього мітингу із скрухою сказати, що наш народ не дозрів до державності, та на щастя перед оперним театром стояли переважно ті – й не було їх надто багато, – які давно уже вибрали для своєї діяльності мітингові трибуни і завжди були готові все розвалювати, а будувати не те що не вміють, а й не хочуть; стояли тут переважно крикуни, які шаманськими вигуками «ганьба!» і «слава!» заспокоюють патріотичну сверблячку, прикривають своє лінивство і некомпетентність.

Більшість нашого народу, усвідомлюючи приналежність до своєї держави, не мітингує й не страйкує, а тяжко трудиться, і я вірю їм – будівничим нової України, які знають, що свобода здобувається солоним потом, що нова влада, не розваливши війною (слава Богу!) стару, чужу систему, мусить її освоювати, і зробити це набагато тяжче, ніж позбутися її з допомогою динаміту, – тому що разом із системою влада прийняла і її рушіїв, які – єдині – можуть пристосувати старі структури до нових умов, бо – компетентні; проте за ними тягнеться і їхній колишній стиль роботи, що не виключає корупції, хабарництва і злодійства.

Така реальність. Альтернатива цій реальності – війна, в якій ми, оточені з усіх боків сусідами, що то нині Україну визнають, а під час воєнного катаклізму можуть перестати визнавати, – програємо. А мусимо виграти – у терпеливій боротьбі за переємність чужої машини і її конверсію.

Систему ми прийняли чужу – це так. Але ж створювалася вона – хай і під примусом – руками українського народу і мусить бути віддана у ці самі руки. Де ж вони – ті руки? А зайняті при важелях, на пультах, за привідними пасами і чекають згори команди, бо звикли до неї, бо не мали де навчитися секретів ініціативи. А командує хто: за кермом сидить або непримиренний ворог України – колишній партократ з тризубцем на лацкані піджака – і віддає шкідливі для держави накази, або… або команди зовсім немає, бо мітинговий демагог, захопивши кермо, потермосив його, посіпав і, втямивши свою некомпетентність, покинув і вертається в любе своєму серцю і відповідне до його інтелекту політиканство, а його місце часто займає давно зачаєний мафіозі з п’ятої колони: прикрившись популістськими гаслами, він вершить свої чорні справи досконаліше, ніж до нього це робив більшовик.

Коли ж нарешті народ побачить тих справжніх державних фахівців, які поки що мовчки сидять за важелями, пультами і привідними пасами, чекаючи чиєїсь команди, і виберуть їх самих на командні пости?

Треба робити це негайно – на нових виборах до місцевих Рад. Поки не пізно, поки більшовики, які заховалися в підпілля, не звели над усією нашою державою свій саркофаг.

Саркофаг у Чорнобилі, на якому комуністи, збудувавши його, вивісили у свій час червоний прапор ніби з надмірних гордощів, що нечуваний подвиг вчинили, став символом прогнилої більшовицько-московської імперії.

Існувала вона довго – зовні показна, як і Чорнобильська АЕС, позірно могутня, крикливо роздекорована, а всередині розкладена і вибухонебезпечна. І ось настав час смерті: не чекаючи, поки займуться похороном сусіди, поквапились поховати імперію самі більшовики, звівши над руїнами державної системи захисний саркофаг, в підпіллі якого й далі відбувається розклад, і небезпека вибуху не минула. Комунізм, немов той радіоактивний розпад, заховався в надрах новоутворених держав і є досить небезпечний – не своїм відновленням, бо із саркофага діючого блока не вибудуєш, а зараженням довколишнього середовища. Треба знешкодити вміст саркофага, а шкаралущу розвалити й викинути на сміття. [...]

(Роман Іваничук, Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994, упорядник Василь Ґабор (Харків: Фоліо, 2016), с. 243–246)

Зі щоденника Романа Іваничука (1929–2016), українського письменника, у 2004 р. – професора Львівського університету:

Сьогодні річниця Нуськової смерті, і ми з Софією й Яремою поїхали до Коломиї на поминки.

Усе відбулося як звикле: поминальне Богослуження у Воскресінецькій церкві Св. Михайла, біля якої, на цвинтарі, поховані поруч Євген і Марія, потім родинна тризна – і сум.

Ніяк не можу змиритися з тим, що брата вже на світі немає... Я чую й донині той досвітній гриміт у двері сестриного дому, коли тіло Євгена лежало в світлиці: то, напевне, його душа приходила попрощатися з родиною; я відчинив двері й не міг вийти з подиву: на снігу перед хатою не було ніяких слідів, і аж тоді я остаточно втямив, що він уже – там...

Проте ані в церкві, ані дома за поминальним столом не думалось мені про його небуття, навпаки – я перебував весь час у спогадах про Нуськове життя, з його юних літ починаючи, й, може, комусь із братових приятелів, присутніх на поминках, дивним здавалося моє без тіні печалі обличчя – було воно, як я це сам відчував, осяяне світлом приємних згадок...

У шостому гімназійному класі Євген – цей шибеник і шукач пригод, цей ворог латини і греки, який через свою огиду до мертвих мов став репетентом, тобто другорічником, за що зазнав праведного гніву від нашого батька, а ще найтяжчої покари – стрижки під нуль; цей фанатик біології, котрий заспиртовував у банках тритонів, слижів, сліпаків, вужів, саламандр і ще якихось невідомих мені гадів і ту колекцію віддав у біологічний кабінет, за що отримав «відмінно», хоч це його не врятувало від другорічництва, цей баламутний і змалку заангажований у політику хлопчисько – закохався!

А спричинилось до цього, на його щастя чи горе, оте прокляте «репете»: в шостий клас, в якому Євген залишився на другий рік, підоспіли минулорічні п’ятикласники й серед них білява, струнка й світла панна – здавалось, зіткана з павутинок або виліплена із застиглої морської піни, мов та Афродіта, – Оксана Олексіїв. Ніхто не знав її родоводу, та виглядала вона аристократкою, й ми, штубаки з другого класу, водно зазирали в шостий, щоб тільки глянути на неї, однак панна суворо відмежовувалася від роззяв великими окулярами, які то вороже зблискували, то так фокусували її погляд, що він прошивав аж до сердець нещасних адораторів.

Й одного дня став перед нею стрижений під нуль другорічник, якого дівчина знала донині як старшокласника й, можливо, чекала колись від нього уваги, тільки не тепер – від голомозого й скомпрометованого «цваєрника».

А він, відчайдушний, на очах півсотні гімназистів, не думаючи про їх глузи й про ганьбу, якої ось зараз зазнає від красуні, подав їй складену учетверо цидулку, в якій було написано: «Я тебе кохаю...».

Оксана ту записку прочитала, зміряла Євгена крізь фокуси окулярних скелець зневажливим поглядом й вимовила перед усім класом глузливо:

«Ото ще мені Карл Моор знайшовся!»

«Але ж не Франц!» – відказав Євген й отримав від дівчини за цю зухвалу репліку скупу, проте багатообіцяючу усмішку.

Відтоді й почався цей ранній роман, який перетривав крізь усе Нуськове життя.

Панна Оксана мешкала на квартирі в гімназійного професора Ореста Кузьми, а ми з братом – в інженера Глібовицького – через сад. І ось я, малий штубак, став між ними листоношею: брав у Нуська записку, скрадався з нею поза кущами порічок до паркана й терпеливо чекав, поки на подвір’ї професора Кузьми з’явиться вона. Оксана завжди бачила через вікно, коли я йшов, для етикету трохи барилася, однак довго не витримувала, вибігала й всувала мені в долоню свою записку; я притьмом біг до брата і з заздрістю дивився, як він, червоніючи з утіхи, читав-перечитував любовного листа.

Оце і був весь роман – Нуська й Оксани. Далі від письмових освідчень у коханні вони не пішли та й не встигли. Навчання в гімназії перервалося на початку 1944 року, дівчата перейшли у відповідний клас радянської школи, а майже всі хлопці восьмикласники, семикласники і репетент-шестикласник Євген стали воїнами УПА.

...За два роки Нусько написав Оксані з воркутинської каторги: «Чи будеш мене чекати?». Й отримав убивчу відповідь: «Я буду за тебе молитися».

І на цьому обірвався, з гірким болем для Нуська, юнацький роман: йому замало було молитов коханої, а зрозуміти просту й жорстоку істину, що дівчина не може чекати на свого милого п’ятнадцять літ, не спромігся. Оксана згодом вийшла заміж за вченого Корнила Товстюка – нині відомого академіка.

Минули роки, і якось при неділі прийшли Товстюки зі своєю донечкою в гості до Євгена й Марійки в Коломию. Й так почалася між колишніми закоханими щира дружба.

Та не тільки дружба. Взаємна симпатія між ними не зітліла. Одного разу я побачив споважнілу, проте вродливу, як і колись, пані Оксану на Богослуженні в церкві Юра. Після відправи вона підійшла до мене, привіталася й спитала: «Чи пам’ятаєте ті часи, коли ви в нас з Нуськом служили листоношею? О, то було юне, справжнє і незабутнє...».

Нусько невимовно зрадів, коли я розповів йому про свою зустріч з Оксаною, і я побачив, як у його очах зблиснули сльози: він кохав її до останку.

...А цього вже йому не розкажу, і мені нестерпно жаль, що не зможу його втішити.

Після вже згадуваного ювілею «Просвіти» у Львівській політехніці господарі запросили мене на вино. Навпроти мене за столом сиділа симпатична молода жінка, очевидно – викладач. Вона весь час пильно придивлялася до мене, проте мовчала – тоді як інші проголошували безкінечні тости. Врешті промовила:

«Ви дуже подібні на свого брата...»

«А звідки ви його знаєте, шановна пані?» – здивувався я.

«Я дочка Оксани Олексіїв, Корнелія... І цього, мабуть, досить, щоб ви зрозуміли...»

«Світ тісний, – розвів я руками. – Але Євгена вже немає».

«Ми знаємо... Проте в нашій родині він завжди був і буде серед нас».

Нуська любили, і він любив.

(Роман Іваничук, Записки сучасника й учасника: щоденники. 1995–1999, 2003–2005, упорядник Василь Ґабор (Харків: Фоліо, 2018), с. 300–303)

Зі щоденника Романа Іваничука (1929–2016), українського письменника, у 2003 р. – професора Львівського університету:

Я поїхав із групою львівських учених у Підлисся – на щорічне сходження на Білу гору до Маркіянового хреста.

Майже чверть століття не бував тут, а чому – не можу сам собі пояснити, адже колись, заквартирувавши з ласки директора Картинної галереї Бориса Возницького в королівській кімнаті Олеського замку і працюючи над своєю Львівською трилогією («Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» і «Вода з каменю») цілих сім років, я часто вибирався в похід, пішо стартуючи з Олеська. Минав Ожидів, доходив до Підлисся, там хвильку відпочивав біля криниці між двома дубами на подвір’ї плебанії Маркіянового діда Романа Авдиковського, а далі спинався на Підлисецьку гору до піднебесного хреста, якого 1911 року народ на плечах виніс на честь століття і вічної слави Шашкевича, і йшов безкінечним Вороняцьким хребтом, минаючи Гавареччину, що сховалася в гірських проваллях, аж до Підгорецького замку й Пліснеського городища й до вечора допадав до Олеська – і все це за один день, і де бралися сила, охота й той порив не дуже вже молодого письменника, який, пройнятий марнославними амбіціями, взявся завойовувати словом світ!

Гай-гай... Чогось таки досяг, а скільки нездобутого пропало за обрієм моїх бажань, та назавжди у пам’яті залишилась ця неповторна, як і молодість, дорога через ліси, переліски й байраки, те романтичне піднесення, ті неповторні миті, коли рукою досягав неба і брав у розтулені долоні м’ячик сонця, а слухом ловив і вловити не вмів потаємні згуки, що долинали з гаварецьких пропастей – певне, то перекликалися гончарі біля гарячих, мов саме пекло, печей, а може, пастухи виганяли на вечірній випас коней – і щоразу, коли закінчувався день, я бачив мого дикого коня, який галопував на схід – крізь дні і ночі, і віки – білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця...

Я нині знову тут – на вершині Білої гори. Священики відправляють Службу Божу в наметовій каплиці біля Маркіянового хреста, а колись лиса гора вже поросла молодим сосновим бором; я виходжу на край обриву і вдивляюся в неосяжну просторінь: внизу, немов коралові рифи на дні прозорого моря, припали до землі села Підлисся й Княже, вивершені срібними банями церков, а на світі тихо й світло, як це буває тільки в неділю: долинами по травах і хлібах сотаються тіні хмар, течуть, немов темні води, які щойно видобулися із землі, до глибоких байраків і ринуть нечутними водоспадами у вияри, а піднебесна гора, яку так любив Маркіян, височить над безмежжям нашої землі, й видно з неї всю Україну аж до Чернечої гори за Каневом.

І я знову дивуюся, як таким широким простором і мільйонами людей на ньому протягом століть могли володіти чужинці і що сталось би з нами, якби не виросли ці дві духовні вершини на нашій землі? [...]

(Роман Іваничук, Записки сучасника й учасника: щоденники. 1995–1999, 2003–2005, упорядник Василь Ґабор (Харків: Фоліо, 2018), с. 226–228)