Епізод 397: Роман Іваничук, 31 січня 2004 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Романа Іваничука (1929–2016), українського письменника, у 2004 р. – професора Львівського університету:

Сьогодні річниця Нуськової смерті, і ми з Софією й Яремою поїхали до Коломиї на поминки.

Усе відбулося як звикле: поминальне Богослуження у Воскресінецькій церкві Св. Михайла, біля якої, на цвинтарі, поховані поруч Євген і Марія, потім родинна тризна – і сум.

Ніяк не можу змиритися з тим, що брата вже на світі немає... Я чую й донині той досвітній гриміт у двері сестриного дому, коли тіло Євгена лежало в світлиці: то, напевне, його душа приходила попрощатися з родиною; я відчинив двері й не міг вийти з подиву: на снігу перед хатою не було ніяких слідів, і аж тоді я остаточно втямив, що він уже – там...

Проте ані в церкві, ані дома за поминальним столом не думалось мені про його небуття, навпаки – я перебував весь час у спогадах про Нуськове життя, з його юних літ починаючи, й, може, комусь із братових приятелів, присутніх на поминках, дивним здавалося моє без тіні печалі обличчя – було воно, як я це сам відчував, осяяне світлом приємних згадок...

У шостому гімназійному класі Євген – цей шибеник і шукач пригод, цей ворог латини і греки, який через свою огиду до мертвих мов став репетентом, тобто другорічником, за що зазнав праведного гніву від нашого батька, а ще найтяжчої покари – стрижки під нуль; цей фанатик біології, котрий заспиртовував у банках тритонів, слижів, сліпаків, вужів, саламандр і ще якихось невідомих мені гадів і ту колекцію віддав у біологічний кабінет, за що отримав «відмінно», хоч це його не врятувало від другорічництва, цей баламутний і змалку заангажований у політику хлопчисько – закохався!

А спричинилось до цього, на його щастя чи горе, оте прокляте «репете»: в шостий клас, в якому Євген залишився на другий рік, підоспіли минулорічні п’ятикласники й серед них білява, струнка й світла панна – здавалось, зіткана з павутинок або виліплена із застиглої морської піни, мов та Афродіта, – Оксана Олексіїв. Ніхто не знав її родоводу, та виглядала вона аристократкою, й ми, штубаки з другого класу, водно зазирали в шостий, щоб тільки глянути на неї, однак панна суворо відмежовувалася від роззяв великими окулярами, які то вороже зблискували, то так фокусували її погляд, що він прошивав аж до сердець нещасних адораторів.

Й одного дня став перед нею стрижений під нуль другорічник, якого дівчина знала донині як старшокласника й, можливо, чекала колись від нього уваги, тільки не тепер – від голомозого й скомпрометованого «цваєрника».

А він, відчайдушний, на очах півсотні гімназистів, не думаючи про їх глузи й про ганьбу, якої ось зараз зазнає від красуні, подав їй складену учетверо цидулку, в якій було написано: «Я тебе кохаю...».

Оксана ту записку прочитала, зміряла Євгена крізь фокуси окулярних скелець зневажливим поглядом й вимовила перед усім класом глузливо:

«Ото ще мені Карл Моор знайшовся!»

«Але ж не Франц!» – відказав Євген й отримав від дівчини за цю зухвалу репліку скупу, проте багатообіцяючу усмішку.

Відтоді й почався цей ранній роман, який перетривав крізь усе Нуськове життя.

Панна Оксана мешкала на квартирі в гімназійного професора Ореста Кузьми, а ми з братом – в інженера Глібовицького – через сад. І ось я, малий штубак, став між ними листоношею: брав у Нуська записку, скрадався з нею поза кущами порічок до паркана й терпеливо чекав, поки на подвір’ї професора Кузьми з’явиться вона. Оксана завжди бачила через вікно, коли я йшов, для етикету трохи барилася, однак довго не витримувала, вибігала й всувала мені в долоню свою записку; я притьмом біг до брата і з заздрістю дивився, як він, червоніючи з утіхи, читав-перечитував любовного листа.

Оце і був весь роман – Нуська й Оксани. Далі від письмових освідчень у коханні вони не пішли та й не встигли. Навчання в гімназії перервалося на початку 1944 року, дівчата перейшли у відповідний клас радянської школи, а майже всі хлопці восьмикласники, семикласники і репетент-шестикласник Євген стали воїнами УПА.

...За два роки Нусько написав Оксані з воркутинської каторги: «Чи будеш мене чекати?». Й отримав убивчу відповідь: «Я буду за тебе молитися».

І на цьому обірвався, з гірким болем для Нуська, юнацький роман: йому замало було молитов коханої, а зрозуміти просту й жорстоку істину, що дівчина не може чекати на свого милого п’ятнадцять літ, не спромігся. Оксана згодом вийшла заміж за вченого Корнила Товстюка – нині відомого академіка.

Минули роки, і якось при неділі прийшли Товстюки зі своєю донечкою в гості до Євгена й Марійки в Коломию. Й так почалася між колишніми закоханими щира дружба.

Та не тільки дружба. Взаємна симпатія між ними не зітліла. Одного разу я побачив споважнілу, проте вродливу, як і колись, пані Оксану на Богослуженні в церкві Юра. Після відправи вона підійшла до мене, привіталася й спитала: «Чи пам’ятаєте ті часи, коли ви в нас з Нуськом служили листоношею? О, то було юне, справжнє і незабутнє...».

Нусько невимовно зрадів, коли я розповів йому про свою зустріч з Оксаною, і я побачив, як у його очах зблиснули сльози: він кохав її до останку.

...А цього вже йому не розкажу, і мені нестерпно жаль, що не зможу його втішити.

Після вже згадуваного ювілею «Просвіти» у Львівській політехніці господарі запросили мене на вино. Навпроти мене за столом сиділа симпатична молода жінка, очевидно – викладач. Вона весь час пильно придивлялася до мене, проте мовчала – тоді як інші проголошували безкінечні тости. Врешті промовила:

«Ви дуже подібні на свого брата...»

«А звідки ви його знаєте, шановна пані?» – здивувався я.

«Я дочка Оксани Олексіїв, Корнелія... І цього, мабуть, досить, щоб ви зрозуміли...»

«Світ тісний, – розвів я руками. – Але Євгена вже немає».

«Ми знаємо... Проте в нашій родині він завжди був і буде серед нас».

Нуська любили, і він любив.

(Роман Іваничук, Записки сучасника й учасника: щоденники. 1995–1999, 2003–2005, упорядник Василь Ґабор (Харків: Фоліо, 2018), с. 300–303)