Епізод 32: Соломія Павличко, 1 лютого 1991 року

[assassins_cloak]

З листа Соломії Павличко (1958–1999), української письменниці, перекладачки та літературознавиці, у 1991 р. – мешканки Києва, наукової співробітниці Інституту літератури АН УРСР, до Богдана Кравченка:

Сьогодні мав бути особливий день. Початок офіційного напіввійськового стану, проти якого вже офіційно протестували 6 республік. Україна офіційно ще не реаґувала, а деякі депутати дали інтерв’ю про те, що військові патрулі для нашого ж блага. Отже, поки вони давали інтерв’ю, всі з інтересом чекали на вулицях військові патрулі з автоматами і броневиками. Але в Києві, здається, тихо. Чула, міськрада готує спеціальну постанову, в якій заборонить такого роду патрулі на території Києва. В останні дні вдарив мороз. На вулиці сонце, вітер і -20. Мої фантазії мають останнім часом якісь сюрреалістичні виміри, і тому я сиджу і думаю, чи холодно в танку в таку погоду.

Вдома в мене хаос – дитина хворіє, застуда перейшла в бронхіт, я нічим не можу вилікувати її дикий кашель, нервую, не маю добрих ліків і згадую канадські аптеки.

Сьогодні покинула її на пару годин, з’явилась на роботу десь близько обіду і дізналася ще одну сюрреалістичну новину. В 10-й ранку вчений секретар інституту пройшов по кабінетах і перевірив наявність співробітників. А через годину на дошці коло дирекції висів наказ, що всі «порушники дисципліни» мають написати пояснювальні записки директорові про причину відсутності. Знову дирекція робить вигляд, ніби не помічає, що в нашому інституті працювати просто ніде, в кожній кімнаті сидить по 10 людей, і про те, що наша праця не сидіння за столами, а писання наукових робіт. Такі перевірки в нас траплялися востаннє досить давно, ще до «перебудови». Решту частину дня перевірка активно обговорювалася в коридорах. «Як легко все повернути назад!» – повторювали наші локальні демократи.

Усі знали, що перевірку провели про всяк випадок, щоб при необхідності мати формальний привід покарати. Якби дирекція перевірила якість, рівень того, що пишеться, це було б зрозуміло, але ж цього якраз ніколи не роблять, адже наш директор сам нічого не пише.

[...] Багато справді цікавих змін відбувається в інтелектуальних, мистецьких колах, власне, там, де живу і я. Видаються добрі книги, в театрах ставляться ориґінальні вистави, відкриваються надзвичайні виставки картин і цілі нові картинні ґалереї. В літературному житті – нові групи, напрями, імена. Нові, молоді письменники просто захлинаються від інтелектуальної, естетичної свободи, котрої не знали їхні старші колеги. Зникло з психології відчуття провінційності, другорядності, вічна орієнтація на Москву (видатися в Москві, виступити в Москві, писати, як в Москві, одержати похвалу від московського критика – такими ще недавно були вищі радості республіканського письменника). Хоча літературне життя і стало дуже важким, ніде видаватися, подорожчав папір і т. д., все ж воно, як ніколи, вільне, розкуте, незакомплексоване.

Шалено скоро розвивається молодіжна субкультура, рок-музика, якої в Україні ще два-три роки тому не існувало. Тобто існував певний музичний андеґраунд, але офіційно рок не мав права на життя, тим більше український. Тепер на дешевих, навіть саморобних інструментах грають добрий джаз і рок, поети експериментують з текстами, які часто мають політичний характер, а композитори з музикою. З’являються свої, українські рок-зірки. З’явилася і «попса» – сентиментальне, примітивне диско, і ще багато іншого.

Отже, приємно писати, коли все можна, навіть хоча й при цьому буває нічого їсти. І якщо нову музику навіть не дуже охоче показує телебачення, а нові вірші й оповідання не дуже охоче друкують журнали чи видавництва, все ж свобода є найбільшою насолодою, особливо для нас, для тих, хто знають, що таке її не мати. І коли хтось і пробує щось забороняти, внутрішню свободу вже не відібрати.

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 142–144)