![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Марти Гіллерс (1911–2001), німецької журналістки, у 1945 р. – мешканки Берліна:
І знову машина для ходіння побувала в Шарлоттенбурґу. Якби ж то нашій фірмі нарешті видали робітничі картки II категорії з 500 грамами хліба на день, щоб я могла бодай трохи відкладати на вечерю. Бо ті шість житніх булочок, які я отримую кожного ранку, доводиться жертвувати вже на сніданок. Тобто дві з них я беру в дорогу і з’їдаю в дві фіксовані перерви, які собі роблю, інакше б я геть упала на силі. Попри те, що я «смажу» підгнилі картоплини на кавозаміннику, ковтати їх непросто. Довелося знову відсортувати частину, і купка загрозливо меншає.
В коридорі в інженера нині лежали десятки телефонних апаратів. Їх тепер забирають із усіх будинків; кажуть, на потреби росіян. Берлін без телефонних дротів! Здається, скоро ми знову перетворимося на печерних людей.
Ввечері сталося дещо приємне. В нашій крамниці на розі мені нарешті видали належний раціон жиру аж за двадцять днів: 20 разів по 7 дорівнює 140 грамів соняшникової олії. Я благоговійно понесла додому пляшку, яку цілий тиждень марно носила з собою порожньою. Тепер моя кухня пахне, як московська «столовая», їдальня для простих людей.
(Анонім, Жінка в Берліні, переклад з німецької Роксоляни Свято (Київ: Видавничий дім «КОМОРА», 2019), с. 277)
