![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Марти Гіллерс (1911–2001), німецької журналістки, у 1945 р. – мешканки Берліна:
Палючий день. Від раннього ранку наша вулиця відлунювала кроками натовпів людей, які вирішили провідати друзів і родичів в інших районах міста. Ми снідали до одинадцятої пирогом і сумішшю натуральної кави та кавозамінника. Вдова розважала нас усілякими сімейними історіями. Родина – її коник. Та водночас її рідня і справді кумедна, бо майже неосяжна. Її тесть був тричі одружений, з тривалими перервами і пережив двох дружин. І тепер довкола нього крутяться: діти й онуки від кожного з шлюбів; тітки, молодші за небог; дядьки, які ходять в один клас зі своїми небожами. Але й це ще не все. Як стверджує вдова, остання дружина, яка «вижила», вийшла заміж вдруге, за єврея. І хоча її єврейський зведений тесть помер задовго до початку Третього Райху, пляма в родинній історії залишилася. Але нині вдова з задоволенням розповідає про цього тестя й навіть ним хизується.
Після обіду я пішла нагору в своє помешкання під дахом, попорпалася в горах вапна й сміття, винесла надвір відра бруду, підмела підлогу. В трухлявих балконних ящиках вирішила вирощувати кервель та огірочник – а якщо точніше, насипала в пласкі борозни коричневі й чорненькі зернята, з яких має вирости кухонний сад. Якими рослини мають бути на вигляд, я знаю тільки з зображень на пакетиках від зерен, які мені подарувала гамбуржанка з залишків своїх запасів. Після цього я лежала на підлозі тераси на сонечку. Година глибокої радості. Але після того прийшов неспокій. Він нагадує про себе й гризе мене. Я не можу жити далі як рослина, я мушу кудись рухатися, за щось братися. Я почуваюся так, ніби в мене на руках вдалі карти. Але чи зможу я їх так само вдало розіграти? І з ким? Найгірше зараз – це наша відрізаність від світу.
Коли я повернулася до вдови на другий поверх, то застала бурхливу радість. Несподівано й спеціально не шукаючи, вдова знайшла загублену перлинну запонку свого померлого чоловіка; вона натрапила на неї в носаку неодноразово церованої шкарпетки. «Як можна було про таке забути?» – дивується вона заднім числом.
Трійця минула мирно. Від восьмої вечора я чекала на старшого лейтенанта, Ніколая. В середу він спитав мене, чи може нині зайти. Але не прийшов і, мабуть, уже не прийде. Пан Паулі не зміг втриматися від відповідного коментаря.
(Анонім, Жінка в Берліні, переклад з німецької Роксоляни Свято (Київ: Видавничий дім «КОМОРА», 2019), с. 217–218)
