Видатний український поет-шестидесятник, письменник, журналіст Борис Андрійович Нечерда народився 11 липня 1939 року на Житомирщині, у селі Ярешки Андрушівського району. Його батько працював на залізниці, а мати – на цукровому заводі. У родині, крім сина було три доньки. Під час Другої світової війни сім’я евакуювалася в сибірське місто Гур’ївськ, де батько працював начальником залізничної станції. Після війни Нечерди повернулися в Ярешки. Батько продовжував працювати на залізниці. У 1947 році Борис пішов у перший клас Ярешківської семирічки. 1953 року сім’я переїхала до Олександрії на Кіровоградщині, де оселилась в шахтарському селищі Жовтневому. Протягом року Борис навчався у сьомому класі школи № 7, а після одержання батьками квартири у селищі Перемога – у школі № 10. Коли хлопець навчався в дев’ятому класі, у родині сталася біда – тяжко захворів батько. Щоб матеріально підтримати сім’ю, Борис влаштувався на роботу учнем монтажника, а ввечері відвідував школу робітничої молоді. З часом стан здоров’я батька покращився і хлопець закінчив десятирічку в денній школі із золотою медаллю.
Літературний дебют Бориса відбувся у 1955 році віршем «Молодий агроном». Протягом 1955-1958 років він опублікував на шпальтах газет двадцять творів українською і російською мовами. Спочатку поет писав російською мовою, але згодом, за порадою М. Рильського, який значно вплинув на творчу долю молодого митця – перейшов на українську. 1958 року Борис Нечерда вступив до престижного вишу всесоюзного значення – Одеського інституту інженерів морського транспорту на суднобудівельний факультет. Але у травні 1960 року, у зв’язку з важким матеріальним становищем, він перевівся на вечірній факультет 2-го курсу, а в липні 1961 року полишив навчання. З того часу працював в Одесі в редакціях газет «Комсомольське плем’я», «Південь», у кіностудії художніх фільмів.
Б. Нечерда – поет на диво сповідальний, запальний і в тій сповіді безжальний до себе:
«Позбуваюсь дрібниць, напівнатяків модних, обережностей – чистих... Учорашній мій стид, учорашній мій мотлох, а не дасть мені спокою більш, а не дасть!»
Двадцять років поета не друкували в столичних журналах. Лише раз він пробився на сторінки журналу «Вітчизна», та тричі його вірші з’являлися у «Літературній України». Серед причин такої упередженості була регулярна поява віршів Б. Нечерди на сторінках антологій, що вийшли в низці країн Європи, в США та Канаді в підтримку дисидентського руху в Україні.
Ще однією з причин такої пильності радянської влади були стосунки поета з Василем Стусом, художницею Аллою Горською, до кола його друзів входили Іван Світличний, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд. Взірцем і вершиною непокори народу, духовного опору, вічної боротьби нації за свою свободу для Б. Нечерди був Т. Г. Шевченко.
У 1998 році, передчасно, у віці 58 років, поет пішов з життя. Він встиг написати свою «Останню книгу» і усім простив: «Уздоров їх, Господи, хай живуть. Довго». Таку назву книжці він дав сам. За цю збірку в березні 2000 року Борису Андрійовичу Нечерді було посмертно присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка в області літератури.
Велич його поезії в тому, що вона приводить до духовного очищення, гранично відверта, сповнена самотності, трагічна…
«Серед зими дістати лижі, морок позбутись взагалі і натщесерце слухать в лісі високу мову снігурів,
і вже не згадувать обідні бучних чиїхось роковин – аби лише дерева білі сміялись в білі рукави,
аби лише не знаком дурня різнилась тиша лісова, і стовпчик світла на котурнах стояв і снігом ласував.
І наодинці, по метілі, зайтись нестидними слізьми над півдитячим примітивом малюнків тихої зими...
Дійти узлісся, як порога у людний світ добра і зла, і в глупім полі ненароком вгадати контури села,
і хутко братися за розум: своє «добридень» і «щасти»! як оберемок дров з морозу, до хати крайньої внести,
глядіти в стелю – в небо хати, а бачить інші небеса, коли й лишилось небагато: сміятись, плакать і писать...
Та беззахисним на ослоні мовчати з думкою про хліб, зловить себе на чеснім слові, як інших ловиш на брехні...
Вертаєш виспраглим додому. у снігопад, серед зими, і снігурі летять додолу...»
З болем і з жалем висловлював поет свою любов до України, але він вірив у духовне воскресіння свого народу:
«І ще нічого не втрачено Сестро моя Україно, Бо ж із байстряти можуть – Переможуть бути люди».
І останній заповіт Бориса Нечерди із «Останньої книги»:
«… і прошу громаду: до титла Долюбити мою вітчизну, Як звідти я сам не могтиму».
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2025-01-19 03:24 pm (UTC)Літературний дебют Бориса відбувся у 1955 році віршем «Молодий агроном». Протягом 1955-1958 років він опублікував на шпальтах газет двадцять творів українською і російською мовами. Спочатку поет писав російською мовою, але згодом, за порадою М. Рильського, який значно вплинув на творчу долю молодого митця – перейшов на українську. 1958 року Борис Нечерда вступив до престижного вишу всесоюзного значення – Одеського інституту інженерів морського транспорту на суднобудівельний факультет. Але у травні 1960 року, у зв’язку з важким матеріальним становищем, він перевівся на вечірній факультет 2-го курсу, а в липні 1961 року полишив навчання. З того часу працював в Одесі в редакціях газет «Комсомольське плем’я», «Південь», у кіностудії художніх фільмів.
Б. Нечерда – поет на диво сповідальний, запальний і в тій сповіді безжальний до себе:
«Позбуваюсь дрібниць,
напівнатяків модних,
обережностей – чистих...
Учорашній мій стид,
учорашній мій мотлох,
а не дасть мені спокою більш,
а не дасть!»
Двадцять років поета не друкували в столичних журналах. Лише раз він пробився на сторінки журналу «Вітчизна», та тричі його вірші з’являлися у «Літературній України». Серед причин такої упередженості була регулярна поява віршів Б. Нечерди на сторінках антологій, що вийшли в низці країн Європи, в США та Канаді в підтримку дисидентського руху в Україні.
Ще однією з причин такої пильності радянської влади були стосунки поета з Василем Стусом, художницею Аллою Горською, до кола його друзів входили Іван Світличний, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд. Взірцем і вершиною непокори народу, духовного опору, вічної боротьби нації за свою свободу для Б. Нечерди був Т. Г. Шевченко.
У 1998 році, передчасно, у віці 58 років, поет пішов з життя. Він встиг написати свою «Останню книгу» і усім простив: «Уздоров їх, Господи, хай живуть. Довго». Таку назву книжці він дав сам. За цю збірку в березні 2000 року Борису Андрійовичу Нечерді було посмертно присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка в області літератури.
Велич його поезії в тому, що вона приводить до духовного очищення, гранично відверта, сповнена самотності, трагічна…
«Серед зими дістати лижі,
морок позбутись взагалі
і натщесерце слухать в лісі
високу мову снігурів,
і вже не згадувать обідні
бучних чиїхось роковин –
аби лише дерева білі
сміялись в білі рукави,
аби лише не знаком дурня
різнилась тиша лісова,
і стовпчик світла на котурнах
стояв і снігом ласував.
І наодинці, по метілі,
зайтись нестидними слізьми
над півдитячим примітивом
малюнків тихої зими...
Дійти узлісся, як порога
у людний світ добра і зла,
і в глупім полі ненароком
вгадати контури села,
і хутко братися за розум:
своє «добридень» і «щасти»!
як оберемок дров з морозу,
до хати крайньої внести,
глядіти в стелю – в небо хати,
а бачить інші небеса,
коли й лишилось небагато:
сміятись, плакать і писать...
Та беззахисним на ослоні
мовчати з думкою про хліб,
зловить себе на чеснім слові,
як інших ловиш на брехні...
Вертаєш виспраглим
додому. у снігопад,
серед зими,
і снігурі летять додолу...»
З болем і з жалем висловлював поет свою любов до України, але він вірив у духовне воскресіння свого народу:
«І ще нічого не втрачено
Сестро моя Україно,
Бо ж із байстряти можуть –
Переможуть бути люди».
І останній заповіт Бориса Нечерди із «Останньої книги»:
«… і прошу громаду: до титла
Долюбити мою вітчизну,
Як звідти я сам не могтиму».