Епізод 382: Тарас Шевченко, 16 січня 1858 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Тараса Шевченка (1814–1861), українського поета, письменника, художника та діяча національного руху, який у січні 1858 р. перебував у Нижньому Новгороді:

Цілий день присвятив писанню листів. Обов’язок нудний, але неминучий. Написав півтузіня посланій, між іншим і авторові «Семейной Хроники», який передав мені через Михайла Семеновича примірник своєї чарівної «Хроники». Кулішеві з листом послав свої «Неофіти». Цікаво мені знати його думку про цей мій новий твір.

У восьмій годині ввечері вирядив свого господаря Овсянникова до Петербурґу і пішов на масковий баль до Варєнцова, директора театру, і там познайомився з лікарем Рейковським, ученою і дуже цікавою людиною.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Тарас Шевченко, Твори, Т. IX, Журнал (Щоденні записки), переклад з російської Леоніда Білецького (Чікаґо: Видавництво Миколи Денисюка, 1960), с. 189)

Comments

[paserbyp]

У 1850 року Тарас Григорович Шевченко став мимовільним захисником вітчизни і як рядовий 1 Оренбурзький лінійний батальйон був відправлений на далеку, непривітну околицю Росії — форт Олександрівський; зміцнення, засноване в 1846 на Мангишлакском півострові (східний берег Каспійського моря). Цей знедолений край уявляє піщано-кам'янисту, безводну пустелю. Неважко собі уявити, як жилося тут Шевченко після квітучого рідного краю.

У 1857 році був високий наказ про звільнення Шевченки з військової служби. Але тут стався епізод, який мав для нещасного поета сумних і фатальних наслідків лише завдяки нижегородському губернатору Муравйову. Справа в тому, що в початковому повідомленні про звільнення за високим наказом Шевченки, отриманому в Олександрівському форті, нічого не говорилося про те, де саме останній має право жити і в які міста заборонено йому в'їзд; так само, через якесь фатальне непорозуміння, в цьому повідомленні нічого не говорилося про те, що Шевченко повинен з'явитися передусім до батальйонного штабу в Уральську, щоб виконати деякі формальності. Користуючись таким станом справ, Шевченко заявив коменданту, що він, Шевченко, хоче вирушити до Петербурга; бажання його було здійснено. Отримавши квиток, Тарас Григорович попрямував Каспійським морем в Астрахань, звідки на пароплаві «Пожарський» продовжував шлях до Нижнього Новгорода, куди прибув 20 вересня 1857 року. Тим часом після від'їзду Шевченки з місця заслання там отримали наступний наказ:
«За найвищим наказом, повідомленим у приписі його сіятельства пана генерал-ад'ютанта графа Перовського, від 28 травня цього року за № 543, пану начальнику 23-ї піхотної дивізії, а мені (майору Ускову, як найближчому начальству Шевченки) оголошеному 23 , рядового, колишнього художника, Тараса Шевченка звільнено від служби із забороною в'їзду в обидві столиці та проживання в них, для того, щоб він мав проживання, аж до остаточного звільнення його на батьківщину, в м. Оренбурзі...»

Зрозумівши помилку, влада розіслала по всіх напрямках екстренні папери, а насамперед по дорозі, якою їхав Шевченко, — в Астрахань, Нижній і т. д. Нижегородська адміністрація отримала цей папір якраз у той час, як приїхав туди Шевченко. Ймовірно, це сталося на щастя останнього; Не трапись так, довелося б нещасному поету здійснити далекий шлях назад до Уральська та Оренбурга, де він мав залишатися невизначений час.

На «екстренний папір» нижегородський поліцмейстер Лаппо-Старженецький відповідав:
«Внаслідок відношення вашого високоблагороддя від 29 серпня цього року за № 1674, маю честь при цьому перепровадити виданий вами (поліцмейстер звертався до майора Ускова) квиток за № 1403, відібраний від служивого у зміцненні рядового з колишніх художників Тараса Шевченки, і повідомити прибув до Нижнього Новгорода 20 вересня в засмученому стані здоров'я, який був оглянутий разом із міським лікарем, і після огляду він виявився не може йти у зворотний шлях до досконалого одужання. Акт медичного свідчення мною представлений м. нижегородському військовому губернатору».

Один із віршів, написаних Шевченком у Нижньому Новгороді, випадково зберігся і до теперішнього часу; я впевнений, що воно не з'являлося у пресі.

«Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселіє дівочі?
Літа ж мої молодії
Марно пропадаютъ,
Очі в’януть, чорні брови
От вітри линяють.
Сірдце в’яне, нудитъ світом
Мов пташка в неволі, —
Нащо ж мені краса моя,
Коди нема долі?
Тяжко мені, сиротині,
На сім світі жити,
Свої люди, як чужії,
Ні з ким говорити...
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого сірдце хоче.
Плач же, сірдце, плачте, очі,
Пока не заснули,
Галостайте, жалобнійте,
Щоб вітри подули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синіє море
Черноглазу, врочливому
На лютоє горе».