![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Олександра Кошиця (1875–1944), українського композитора і диригента, у липні 1923 р. – керівника Українського національного хору, який виступав з гастролями в Буенос-Айресі:
Вчора на концерті мене так протягло, що я ледве не стратив слуху і не втеряв пам’яти. Скільки не прошу, щоб зачиняли вікна – не помагає. Доведеться самому оглядати театр. Вчора одержав листа від брата Федора, пише мені, що вигнали з роботи за те, що він «попович» (!).
Оренштайн пише, що вже видав мої твори, а Кріґ, що Ваня Масиченко поїхав до Харкова за пашпортом. Коли він навіть одержить його, то все одно – справа пропала, бо Рабінов... так і не поїхав з Берліну, як думав, і не може забрати їх із собою. А що вони будуть там робити без грошей, на випадок, як приїдуть у Берлін? Прямо голова кругом іде... На Рабінова нема ніякої надії, бо він починає поводитись доволі погано, мабуть, думає кинути справу з хором. Вчора прислав телеграму з повідомленням, що не хоче платити «комішен» (оплату) за обмін чеків, якими нам платить і якими наділив нас замість грошей, та ще й видав їх на такий банк, якого філій немає в Арґентіні. А він повинен був платити половину долярами, а половину чеками... Знову в суботу й неділю по два концерти. Така справедливість!
Ілюстрація: Таким Олександр Кошиць міг побачити Буенос-Айрес у 1923 р. На передньому плані – міська ратуша.
