assassins_cloak | Епізод 129: Ольга Кобилянська, 8 травня 1885 року

Зі щоденника Ольги Кобилянської (1863–1942), української письменниці, у 1885 р. – мешканки Кимполунга, тепер Румунія:

Я цілком хвора, все маю биття серця, страшенно-страшенно нервова, вигляд зелений і мізерний... Коли буде цьому всьому кінець? Переписую мою новелу начисто. Боже!.. Щоб Ґєньо і Натальця вже раз прийшли – думка, що вони могли б і не прийти, не находить місця в моїй душі, я помру, коли він не прийде... Я ж... я люблю його, люблю невимовно. Нерви і серце винуваті, що він сниться мені майже кожної ночі. Не те щоб я в ці сни вірила, але після цього мені завжди сумно на душі. Я люблю його ще більше... У дійсності він не заслуговує на це.

Напр., сьогодні приснилося мені, що він гаряче-гаряче пригортав мене. Коли я прокинулася, я відчула ще раз цей притиск...

Інколи хотіла б, щоб мене хтось пестив. Не батько і не мати, але Ґєньо або Степан. Я б хотіла притиснутися сильно-сильно до нього тільки на одну хвилину, а потім піти. Він навіть би й не знав, коли це сталося, і жодна людська душа не догадувалася б. Чому прогнав мене Бог від людської любові? Дарма – я загину, коли Ґєньо не приїде, а коли він приїде і мене залишить?.. Я ж маю серце, серце маю. Я гину тепер, коли ще батьків маю, а що буде пізніше, коли я сама залишуся, може, на ласку братів. Тоді хочу найкраще вмерти!

Я знаю, коли Ґєньо приїде, я себе спитаю: що зі мною?.. Спочатку буду встидатися, потім сміятися, а потім умру з горя.

(Ольга Кобилянська, Зібрання творів, Т. 9, Щоденники. Публіцистика. Критика. Спогади. Автобіографії, упорядник Володимир Антофійчук, переклад з німецької Ельпідефора Панчука (Чернівці: Букрек, 2022), с. 114–115)