Епізод 464: Віктор Емануель Пордес, 8 квітня 1915 року

Зі щоденника Віктора Емануеля Пордеса (1881–1963), австрійського адвоката і публіциста єврейського походження, у квітні 1915 р. – мешканця окупованого російською армією Перемишля:

Ще зовсім темно. Мене будить годинник. Б’є четверта, і в той самий момент з вулиці долинає гучний стукіт копит. Наближається, віддаляється, потім знову повертається. Тепер чую його в маленькій вуличці неподалік. Потім чутно важкі розмірені кроки. Так наче всюди розставляють вартових. У чому взагалі справа? Раптом хтось унизу добивається до нашої брами. Шарпає її так сильно, що чути у всьому будинку. Потім брама відчиняється і голосно затріскується. Сходами догори гримають важкі кроки кількох осіб. Невже до мене? Ці хлопці навпроти мабуть що обміркували всю цю історію! Йду сюди. Чую якісь голоси. Потім кілька ударів прикладом, ніби хочуть виважити двері. Немає сумнівів, що прийшли по мене. Я спотикаюся об щось і відчиняю. У дверях стоїть російський офіцер з озброєним солдатом. Негайно питає:

– Ви адвокат Пордес?

– Так, це я.

– Скільки вам років?

– 35.

– Прошу негайно одягнутися. Підете з нами, тільки швидко.

Залишаю їх у передпокої і повертаюся до спальні, щоб одягнутися. Мій брат прокинувся і питає, що відбувається. Я йому швидко пояснюю, в чому справа, і шепочу, щоби негайно витягнув браунінг з шафи і сховав його в щілині у стіні за пічкою. Зрозумівши ситуацію, він блідне, робить те, про що я попросив, після чого налякано мене питає: «Коли повернешся?». Я відповідаю: «Напевно, скоро», хоча насправді не знаю, чи не востаннє його бачу. Я вже одягнений і прямую до виходу. Але офіцер питає:

– З ким ви там розмовляли?

– З моїм братом.

– Скільки йому років?

– Дев’ятнадцять.

– Він теж мусить одягнутись і піти з нами.

Кричу йому це голосно.

Тоді росіянин спитав:

– Маєте зброю?

– Ні.

– Краще зізнайтеся відразу, – говорить зі ввічливим спокоєм, – бо якщо знайдуть, то буде вам дуже погано.

Я добре знаю, що він хоче цим сказати, але спокійно відповідаю: «Я не солдат і не мисливець. Тут нема зброї. Перевірте самі...».

Він уважно дивиться і махає солдатові. Серце мені завмирає... Однак затримується і не входить до кімнати. «Він в порядку». Каже нам іти за собою. Ми з братом і росіянами спускаємося на півповерх. Кравець, який там мешкає, вже стоїть під ескортом, біля нього голосно схлипує дружина. На милість Божу, невже я навів нещастя на весь будинок? Але коли виходимо на вулицю, там уже стоїть натовп людей, оточений козаками на конях. Є і мій приятель Тео М., ще в нічній сорочці з піднятим коміром, який стукотить зубами на ранковому холоді. Що тут відбувається? Що ж, як і мене, їх усіх витягнули з ліжка. Вночі провели велику облаву на всі будинки і забрали чоловіків віком від 18 до 60 років. Шукали офіцерів, солдатів, шпигунів і т. д., які переховуються. А чи не має це зв’язку з моєю вчорашньою пригодою? В такому разі вдасться це якось пережити. Я зітхнув з полегшенням. Кількість зібраних поступово зростає. З навколишніх будинків приводять все нових людей, усі бліді, заспані, розпачливі... Невдовзі нас уже близько ста товаришів по нещастю. Формується похід, який ескортують кінні козаки. Такі походи я бачив тільки на картинах Ґроттґера, а зараз сам беру в ньому участь. Поволі наближаємося до Замкового пагорбу. Нас провадять на замкове подвір’я, після чого козаки повертаються за наступним транспортом. Товсті мури замкового подвір’я і дві старі зубчасті бастеї тепер створюють майже в’язничну атмосферу. [...]

На подвір’ї, неподалік стрілчастої кам’яної брами, через яку ми увійшли, стоїть стіл. Хтось накинув на нього замість скатертини жовтувату матерію з чорними смужками вздовж країв. Це талес, ритуальне єврейське молитовне покривало ортодоксів. За столом засідає комісія: російський офіцер, поліцейський, а біля них молодий чоловік у заношеному цивільному одязі, який аж горить бажанням прислужитися. Я його знаю. Це студент, раніше ревний українець, але тепер, схоже, вже «росіянин». Він грає тут роль поліцейського донощика. Бачу, як він надає решті інформацію про кожного, хто підходить до столу, повз який ми проходимо низкою. Показуємо посвідчення особи, і нам наказують ставати на лівому або правому боці подвір’я. Наша група, очевидно, перша велика, яку сюди привели. Перед нами лише кільканадцять осіб. Стоять двома невеликими, віддаленими від себе групками по обидва боки замкового подвір’я, яке перетинає широка алея. Поступово нас стає дедалі більше. Прибувають люди з різних середовищ. Серед ремісників, підлітків з передмість, робітників і бідних євреїв бачу також професора гімназії Ґ., чиновників староства, студентів, гімназистів і навіть Б., поліцейського радника з Перемишля. За гротеском долі ця нічна російська облава несподівано змішала їх усіх у різнобарвну, терпляче замовклу громадку. Всі чекають мовчки або розмовляють напівпошепки. [...]

Наближається полудень. У шлунках починає буркотіти. На щастя, з’явились якісь продавці зі фруктами і прецлями, які негайно продали голодуючим весь свій запас. Наш добросердий послужливий дух теж зміг нас відшукати. Добра Юзя принесла мені і братові булки з шинкою і гарячий чай у пляшці, що допомагає нам пережити тут це вимушене перебування. А так узагалі, це пречудове весняне сонце усміхається і розливає веселе світло над замковим подвір’ям і зібраним тут різнобарвним натовпом, над козаками і поліцейськими, над вкритими плющем мурами і обвітреними, пошарпаними бастеями. Одна з них, біля якої ми стоїмо, це склад театру Фредреум, який зазвичай дає вистави тут влітку. Старі понищені декорації досі спираються на стіни, навколо лежать кілька дерев’яних, яскраво пофарбованих мечів, поряд картонний ківер без дашка. Як же часто тут ставили патріотичні польські твори про мартирологію поневоленої країни, з мелодраматичними розповідями з глибини Росії, хоробрими змовниками, молодечою геройською красою, суворими сатрапами, козаками, офіцерами, блискучими багнетами і неосяжними сніжними рівнинами Сибіру, якими їде кибитка з засланцями.

Тепер деспотизм «білого царя» з’явився тут, у цих мурах, арештовуючи і ув’язнюючи. Ніхто з нас не знає, куди звідси підемо... Але зрештою байдужіємо до всього і вбиваємо час як тільки вдається. Старий хасид спокійно курить довгу люльку, біля нього декотрі намагаються поспати на траві, інші жваво дискутують про наслідки війни і шанси Антанти та центральних держав. Якийсь суб’єкт по колу розповідає про вищість Антанти: насамперед краще харчування для війська, зелені мундири, досконалий людський матеріал, артилерія, французькі пілоти – він в абсолютному захваті! Я спокійно слухаю, не втручаючись. Це не місце для дебатів з новоявленими патріотами Антанти. Козаки занадто близько біля мене...

Раптом близько першої всі громадяться перед столом комісії. Дві розділені дотепер групи зливаються в одну збиту хаотичну масу. Біля столу обіч комісії стоїть худий, високий штабний офіцер з пихатим виглядом. Вислуховує рапорти і муштрує натовп холодним діловим поглядом, наче стадо зігнаної на різню худоби. Далі розпоряджається про тишу, яка стискає серце. Читають прізвища, і ті, кого викликали, стають перед групою. Це забирає трохи часу, бо прочитані імена і прізвища перекручують до невпізнання, «ґ» замість «г», «в» замість «у», «ей» замість «ай» і т. д. Викликаних осіб відсилають набік. Ніхто не знає, для чого. Невдовзі біля столу перед нами зібралося 30 осіб. Раптом чую своє ім’я і прізвище, а за мить брата. Підходимо обоє. Скоро нас уже майже 50, ми стоїмо навпроти мовчазного нерухомого натовпу, перед яким як грізний трибунал засідає комісія з російськими офіцерами і донощиком. Врешті нам кричать: «Дамой!» (Додому!). Ми вільні. Хто ще? А хто залишається і навіщо? Не маємо поняття. Виходимо назовні через стрілчасту темну браму, в якій досі ховається морок середньовіччя. Назовні чекає щільний ряд переляканих жінок з дітьми. Тривожні погляди зі смертельною нетерплячкою шукають своїх серед тих, хто виходить. Нас бомбардують питаннями, на які ми не можемо дати жодної відповіді. Ті, кому не повернули речі, чекають далі. Коли я виходжу, бачу, що вулиці майже порожні, тому що майже всіх чоловіків, за винятком дітей і старих, вночі забрали з дому. Крім Замкового пагорбу, перегляд чоловіків відбувається на великій площі біля вулиці Сінної. Причина таких дій точно не відома.

Схоже на те, що росіянам бракує близько 4 тисяч людей з фортечної залоги, і вони вважають, що більшість переховується серед цивільного населення. Напевно, це відповідає дійсності лише в дуже невеликій мірі. Насправді всі документи, які засвідчують особу, вже давно неактуальні. Багатьох з розшукуваних уже нема серед живих, або вони в полоні, або втекли. Росіяни, однак, уважають, що вони далі в місті. Щоб їх виловити, провели нічну облаву і перевірили чоловічу частину населення. Всіх, як мене, витягнули з ліжка і позбавили волі на сім годин. Досі заарештовано близько 4000 цивільних. Є серед них старі, немічні, кульгаві, хворі, молоді хлопці і взагалі майже всі такі, що ніколи в житті не служили у війську. Цифра, однак, повинна зійтись, і квоту полонених слід заповнити.

Чекає на них етапна подорож до Сибіру...

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 283–290. Переклад з польської)