Зі щоденника Олександра Кістяківського (1833–1885), українського правознавця і громадського діяча, у 1880 р. – професора Київського університету:
Вчора відвідав мене Іващенко, всупереч моєму переконанню, що він поїхав. Я з ним останнім часом зблизився. Він цілковито моральна особистість з міцним характером і здоровим глуздом. Під впливом прихильності до нього я відкрився йому, що веду свої мемуари, що вони занадто індивідуального, занадто пекучого характеру, а тому я вирішив, щоб їх оприлюднили через вісімдесят років після моєї смерті. Сказав йому, щоб він пам’ятав, що у мене є ця коштовність: коли я помру, а він залишиться серед живих, щоб він сприяв збереженню мого другого я, коли перше зникне назавжди. Він підняв питання про необхідність їх десь зберігати, через острах поліцейського шпигунства і з інших міркувань. Я погодився з ним. Але вказав на те, що не знаю, де. Він запропонував Держ. банк. Я сказав, що не бажаю привертати до себе увагу.
Справді: що було б, якби цей щоденник захопила поліція. Вона би випотрошила заживо мої нутрощі. Вона би наробила скандалу. Вона би в гріб мене загвоздила. Вона би знищила це єдине моє надбання, яке з кожним місяцем, з кожним роком набуває більшого й більшого для мене значення. Думка про необхідність десь зберігати навіть для охоронення від пожежі і з інших спонукань мене не полишає.
Але ж не можу зберігати в якійсь громадській установі – це означало би привернути до себе і до моїх мемуарів увагу. А я цього далебі не бажаю.
(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)
(Олександр Кістяківський, Щоденник (1874–1885), Т. 2, 1880–1885 (Київ: Наукова думка, 1995), с. 39. Переклад з російської)
