Епізод 115: Світлана Князєва, 24 квітня 1985 року

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1985 р. – акторки Київського Молодого театру, дружини режисера Леоніда Осики:

Байкове кладовище. Ідуть зйомки «проводів» – релігійного свята поминання тих, хто пішов в інші світи. Знімається епізод, який Льоня придумав рік тому, коли призначив мені побачення на кладовищі. Він тоді дав мені урок монтажу:

– Кінокамера супроводжує справа наліво залізничний потяг, який їде мостом над дорогою; камера спрямовується на трамвай, який заїжджає під цей же міст; камера рухається рядами квітів на ринку, з них переміщається на загальний вигляд кладовища, потім «наїжджає» на обличчя головної героїні і разом з нею ковзає крізь натовп людей. У кадрі пропливають квіти, кошики з пасками, фарбовані яйця, цукерки, діти, собаки, люди. Знову камера знімає фігуру героїні, яка йде серед могил, і нарешті зупиняється і фокусується на могилі зі скульптурою солдата. Зміна кадру. Мати миє пам’ятник невідомому солдату...

На знімальному майданчику Леонід – як генерал на полі битви. Кіногрупа працює як єдиний організм, виконуючи накази режисера. Хтось колись назвав Осику «Бонапартом від кінематографа». Це так і є. Він дуже гарно і переконливо працює кінорежисером. Я ним милуюся... Знімається Стефанія Станюта, акторка з Мінська, унікальна жінка й актриса. Їй близько вісімдесяти років, обличчя у глибоких зморшках, але вона прекрасна! Добра, мудра, величава, акторка, яка вміє володіти своїм темпераментом і емоціями! Несподівано до кіногрупи підійшла ще одна унікальна особистість – Марія Ростиславівна Капніст, екстравагантно одягнена, енергійна, наша українська акторка, приблизно того ж віку, що й Станюта. Леонід зрадів їй і почав знайомити зі мною і зі Станютою, але я вже знала її за картиною «Усмішки Нечипорівки» режисера Олега Бійми. Капніст грала у цьому фільмі відьму, а я, будучи студенткою естрадно-циркового училища, знімалася з групою пантоміми під керівництвом Крюкова. Марія Ростиславівна відразу згадала мене, зраділа, що я дружина Льоні, і зізналася, що ще тоді, під час зйомок, я сподобалась їй як «людинонька світла, усміхнена й емоційна»:

– Я подумала тоді, що з цієї дівчинки вийде хороша акторка!

Капніст наговорила купу компліментів на адресу Леоніда, нашого союзу, побажала нам щастя, взаєморозуміння і любові.

Марія Ростиславівна заговорила зі Станютою про ролі, і виявилося, що обидві акторки у своєму поважному віці грають у виставах і фільмах Бабу Ягу. Станюта розповіла, що у своєму театрі Янки Купали вона вже кількадесят років стрибає по сцені з мітлою, перескакує через стільці, колоди і сідає на шпагат. А Капніст, своєю чергою, похвалилася, що всі трюки у фільмах в ролі відьом вона виконує сама, без каскадерів, порою доводиться лазити дахами, стрибати з висоти, виринати з води і так далі... Мені було дуже цікаво слухати розповіді цих веселих, енергійних жінок; очі їхні іскрилися, вони були молоді душею і сповнені життя... Раптом Капніст заговорила про поїздку, яку недавно здійснила місцями заслань декабристів у Сибіру. З її розповіді ми дізналися, що вона провела двадцять п’ять років в ув’язненні лише за те, що є праправнучкою Муравйова-Апостола, одного зі знаменитих декабристів, за те, що вона – нащадок давнього дворянського роду.

– Як же ви вижили в ув’язненні? – спитала Станюта.

Капніст сумно посміхнулась і згадала про квіточки, які вона посадила в таборі. За будь-яку провину наглядачка погрожувала витоптати їх, що врешті-решт і зробила. Мене ця розповідь ввела в шок, а Марія Ростиславівна наче змахнула спогади своєю задерикуватою посмішкою і почала розпитувати про сьогоднішню зйомку. Ми швидко перемкнулися зі сумних розмов на поточний момент [...]

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 94–95. Переклад з російської)

Ілюстрація: Світлана Князєва і Марія Капніст.