Епізод 6: Іванна Блажкевич, 6 січня 1915 року

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1915 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи, який був мобілізований до австро-угорської армії і потрапив у російський полон:

Наступає свято. Ой тяжко його в цьому році зустрічати. Дуже тяжко. Нам ще гарно живеться, але тим, де бої йдуть... Страшних вісток, що надходять із сіл, які були безпосереднім тереном битви, годі переказати. Бувають часті випадки божевілля на вид страшних воєнних картин, які нам все ще лише видумкою здаються. А скільки вже молодої сили пішло на погній святої землиці... За що? За яке? Чи виросте з пролитої ними крові Воля для всіх народів? А між ними, дасть Бог, і наша Україна скінчить свою муку і в наше віконце засвітить теж сонічко Волі...

Святий вечір... Спомини так самі притьмом у душу пруть. Від наймолодших літ нагадується щорічне Різдво.

Пораюся по хаті, щоб якнайменше думати. Втім, стукання в двері – і на порозі стає вояк в австрійському однострою. Стрепенуло мною. Вся душа ввійшла в очі. Дивлюся на гостя і шукаю в його зарослім бородою обличчю знайомих рис. Ні! Лице зовсім чуже. За хвилю вияснюється непорозуміння. Прибувший – це якийсь службовик зі Станиславова, взятий в полон під Перемишлем разом з раненим учителем Сератовичем, родом із Залукви. Думаючи, що в школі мешкає жінка Сератовича, прийшов, щоб їй вістку про мужа подати.

Прошу його в хату, бо дуже змучений. Жадібно п’є подане молоко і розказує батькам полеглого під Перемишлем Л[исака] подробиці його смерті. Не дають договорити. «А гроші лишив?» – питають настирливо. Це їх питання супроти величі смерті таке низьке, таке грубе, що мені соромно було, особливо за матір полеглого. Перекусивши, відійшов мій гість.

Смеркається. Боюся прямо цього вечора, вечері і всіх святвечірніх споминів. В часі війни повинні бути всі свята знесені, просто заказані, бо без потреби рвуть душу, стискають серце. Я сама була б нічим не вирізнила нинішнього вечора від повседневного, але все ще сподівалась, що ось-ось батенько над’їдуть з Денисова, куди кілька днів тому поїхали саньми. Тепер вже годі цофнутися. Малий Богдан заглядає за зіркою, помагає стіл накривати. Няня Ганя вносить сіно, вчить Богдана кудкудакати. Для татуся теж чомусь накриваю. Він, живий чи мертвий, певно нині з нами. А Богдан, мов би з чиєї намови, взяв татову світлину, ходить з нею по хаті і лепече: «Тусьо йде, йде, йде»... Опісля на стіл поставив, коло зладженого накриття.

Ми сіли до традиційного борщу. Втім дзвінки дали знати про повернення батенька. Приїхали обсніжені, перемерзлі. Вчинився в хаті гамір, та й прогнав примари споминів кращого минулого. Сіли ми вечеряти. Страва все-таки не йде в горло. Звузився, скорчив стравохід. Насилу борюся з собою. В душі зривається якийсь страшний бунт проти потоптання величі нинішнього свята, коли-то співається про «мир на землі». На щастя, входить хтось чужий. Це тутешній гімназист Мирон приносить мені лист від вуйків з Тернополя. Видко, їх любов до мене, їх сильні бажання стати при мені сьогодні – спричинили, що мимо неналаднання поштового руху, лист прийшов якраз в хвилю, коли бодрість моя захиталася, коли я ось-ось була близька безпомічного ридання. Читаю дорогий листочок і вертаю до рівноваги. Силою волі змусила себе навіть колядувати.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 55–56)