![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Миколи Ніколаєва (1965), українського військового письменника, у лютому 2015 р. – мешканця Бердичева, старшого лейтенанта Збройних сил України:
Мене поселили в гуртожитку військової кафедри на останньому поверсі п’ятиповерхового будинку, чотири з яких були заселені курсантами денної форми навчання, у досить затишній кімнаті на п’ять чоловік. Чотири місця вже були зайняті. Всі хлопці з Обухівського району, два молодих 24–27 років і двоє за 30. Нам вдалося знайти спільні цінності, завдяки чому ми виглядали монолітною командою.
Навчання складалося з прослуховування лекцій військової кафедри. Мені було цікаво все, а не тільки питання підвищення морально-психологічного стану особового складу (що мало бути моєю основною діяльністю згідно ВОСа), але й питання бойової і тактичної підготовки.
До навчання великої кількості мобілізованих курсантів були залучені не тільки штатні лектори кафедри, але й наймані фахівці, в основному по пара-медицині, юриспруденції та психології. Наймані лектори помітно відрізнялися від штатних – вільністю в критичних висловлюваннях на адресу бездарного командування генштабу...
Ми бажали отримати від викладачів кваліфікованих оцінок минулих трагедій: Волноваха, Іловайський котел і аналізу теперішніх подій на фронті. Цікавило все – від розгляду конкретних ситуацій, що склалися на рівні взводів, рот, батальйонів, – до варіантів їх рішень. На жаль, ми так і не дочекалися кваліфікованого аналізу помилок і, значить, не поповнили свій і без того мізерний багаж бойового досвіду. Армію продовжують учити досвідом минулої війни, а для України це – Друга світова!!!
Контингент слухачів підібрався строкатий, скажу чесно, очікувано строкатий, з урахуванням умов призовної кампанії.
У кімнаті напроти проживали офіцери запасу, з яких тільки один служив строкову і був кадровим військовим, але лави швидше за все покинув через непоєднуваність роботи і запоїв. Інші чотири його співмешканці з радістю поділяли його захоплення продукцією винзаводів, на заняттях їх практично ніхто не бачив, але перші дні вечорами вони намагалися влаштовувати п’яні виступи з метою самоствердитися серед курсантів, на кшталт алкобунтарів проти несправедливості навколишнього світу. Найстрашніше було те, що вся ця нікчемна метушня пофарбована в жовто-блакитні барви «тіпа-патріотизму» (наприклад, хитаючись від стіни до стіни, кричати: «Путин – ху...ло» та інші, усім відомі зразки сучасної народної творчості). Останньою краплею був крик «Слава Україні!» на вході до туалету, де в нас була курилка. Ледь не дійшло до бійки; на повірку виявилося, що так у них проявлявся страх перед невизначеністю, у яку ми всі зробимо крок через місяць...
(Микола Ніколаєв, Щоденник непрофесійного військового: літературний щоденник (Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2023), с. 7–9)
