![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Івана Дзюби (1931–2022), українського літературознавця, громадського діяча, дисидента, у 1987 р. – мешканця Києва:
Роман Андріяшик. Телефонував пізно ввечері 19-го, хотів щось сказати про мою статтю в «Літ. Україні» – «Два крила і безкрилля», – але був дуже п’яний, язик йому заплітався, і я сказав, що краще побалакаємо завтра. Тепер знову зателефонував, похвалив статтю, а потім перейшов до своїх клопотів... Нарікання на жінок... на те, що не має хати, в якій міг би працювати в своїй кімнаті, «де стіни насичені моїми думками – здається, ось-ось упадуть на тебе», – а немає цього кутка... Є хата в селі, але більше місяця там не витримав: «Село скралося (злодійське стало)... Відчув: ще трохи поживу там і поповзу на цвинтар до могил (батька й матері)...». На мої «усовіщання» (з приводу «горілочки») – виправдовувався: «Я працюю... душа працює, навіть коли я (п’ю)... Коли є сумління, розуміння муки, то душа не гуляє ніколи...».
Пише роман про Федьковича. «Поки притулив Федьковича до Драгоманова...» Сам собою роман про Федьковича, мовляв, мало значить, але «через нього я вийшов на Драгоманова».
Про Гете: «Несходимо-вічні стежки...»
Про своє здоров’я: «Серце сіло».
(Іван Дзюба, “Спогади і роздуми на фінішній прямій”, у Рукопис. Український альманах спогадів, щоденників, листів, документів, світлин, під загальною редакцією Івана Дзюби, т. 1 (Київ: Криниця, 2004), с. 170)
no subject
Date: 2025-02-20 04:21 pm (UTC)Рятуючись від Голодомору, родина переїхала в селище Новотроїцьке, потім – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван закінчив середню школу.
У роки Голодомору, згадував Іван Михайлович, його бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, а мати працювала санітаркою в лікарні, куди привозили виснажених голодом людей.
До 17 років майбутній поборник української самостійності розмовляв російською мовою. У спогадах він писав: «Почалась вакханалія «російського пріоритету» в усіх сферах життя, в усіх науках — скрізь знаходили російських основоположників, родоначальників, тощо… Я тоді, як і більшість моїх ровесників, не мав імунітету проти такої масової інтоксикації. Сором згадувати, але було: вступаючи ще в школі у Комсомол, я в анкеті на запитання про національність написав «русский» і так було й записано у моєму комсомольському квитку, а в паспорті значився як «русский».
У 1953 році Дзюба блискуче закінчив російське відділення філологічного факультету Донецького (тоді Сталінського) педагогічного інституту – був сталінським стипендіатом, але періодично конфліктував з інститутським керівництвом.
Про той час Дзюба так згадував в одному з інтерв’ю: «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І був ще один фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну».
Для продовження навчання він переїхав до Києва, де занурився в українську культуру й мову. У 1956 році після навчання в аспірантурі Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка підготував під керівництвом академіка О. І. Білецького кандидатську дисертацію «Сатира В. Маяковського» і успішно захистив її. З 1956 року – працював у видавництві «Дніпро», 1958 року перейшов працювати до часопису «Вітчизна». У 1959 році – вступив до Спілки письменників України.
Доленосною для Дзюби стала поїздка разом з молодими поетами – Миколою Вінграновським та Іваном Драчем у Львів, що відбулася у 1962 році. Там він познайомився з Мартою – студенткою фізичного факультету Львівського університету. Через рік вони одружилися й провели разом усе життя.
У вересні 1965 року Іван і Марта Дзюби з прийшли в кінотеатр «Україна» на прем'єру фільму «Тіні забутих предків» свого друга Сергія Параджанова. Перед показом стрічки відбулася спонтанна акція протесту. Усі вітали знімальну групу квітами, Дзюба теж піднявся на сцену і сказав у мікрофон: «У нас велике свято, – але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді» і став називати прізвища. «Що було далі, – згадував Дзюба, – бачив як у тумані. Чув, що Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, піднятися зі своїх місць. Але, здається, піднялося небагато».
У 1965 році Дзюба опублікував свою найвідомішу працю – памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація», доводячи в ньому, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство – це не ідея наукового комунізму, а того «комунізму», який Маркс і Енгельс називали казарменим». Тобто він спирався на праці Леніна, Маркса та Енгельса, цитував партійні постанови. Дзюба сподівався, що партія врахує перегини в національній політиці й виправить це. Але його сподівання не здійснилися. Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь», а за 2 роки до цього з таким самим вердиктом – «за ідеологічні помилки», він був звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна».
За кордоном памфлет був виданий англійською, французькою, російською, італійською та китайською мовами. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» став одним із найвідоміших зразків самвидаву, тиражувався сотнями рукописних чи передрукованих примірників. Спецслужби викликали Дзюбу на «профілактичні бесіди», намагалися умовити його відмовитися від своїх переконань, але марно. У грудні 1969 р. була спроба надавити на літератора через Спілку письменників – виключити його з її лав. Не вдалося. 2 березня 1972 року відбулося засідання Президії НСПУ, на якому знову розглядалася персональна справа Івана Дзюби. Цього разу його виключили «за порушення статуту СПУ і виготовлення та розповсюдження матеріалів, які мають антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять наклепи на радянський лад і національну політику партії та радянської держави». Віктор Некрасов – російський письменник-дисидент, автор книги «В окопах Сталинграда», згадував: «Ви знаєте, – сказав він мені відразу ж після засідання президії Спілки письменників, де його одноголосно виключили із Спілки, – я їх навіть не зневажаю, мені їх просто шкода. І навіть у чомусь розумію. Я читав у їхніх очах – не всіх, звичайно, але більшості – «зрозумій же нас, ми інакше не можемо, зроби ми інакше, з нами так само розправляться, як з тобою...». І я не засуджую їх, мені їх шкода…».
18 квітня 1972 року І. Дзюба був заарештований. У пункті «звинувачення» була зазначена праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Опинившись за ґратами, Дзюба через деякий час був змушений написати покаянного листа – загострення туберкульозу, яким він хворів ще зі студентських років, потребувало інших умов життя і постійного лікування. Перебування у таборах з подальшою висилкою могло швидко закінчитися для нього смертю. Літератора випустили на волю у листопаді 1973 року за умови, що він буде оспівувати «літератури народів СРСР».
Згодом Дзюба згадував про те, як його сім’ї жилось надалі: «Нас переселили на Повітрофлотський проспект у величезний будинок, де жили працівники КДБ. Щоб я був під рукою. Він увесь прослуховувався. Але ми це знали. П'ять років не говорили вголос, а переписувалися». Чимало однодумців Івана Михайловича припинили спілкування з родиною Дзюбів. Говорили, що він піддався «перевихованню» і відійшов від націоналістичного середовища». Саме на таку реакцію і розраховувало КГБ, намовляючи Дзюбу публічно покаятися. У листі тогочасного міністра внутрішніх справ СРСР – Віталія Федорчука до ЦК КПУ, про це говорилося прямо: «… помилування та публічне зречення Івана Дзюби створить ситуацію, що серйозно скомпрометує його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставлять Дзюбу в стан ізоляції і недовір'я зі сторони націоналістичних елементів, що буде сприяти остаточному його ідейному роззброєнню».
З 1974 по 1982 рік Дзюба працював коректором, а потім – літературним кореспондентом багатотиражної ґазети Київського авіазаводу. З 1982 року – перейшов на творчу роботу, але майже п’ятнадцять років – з 1972 по 1986 р. – був позбавлений можливості друкувати свої праці про українську літературу.
Лише з початком перебудовчих процесів у кінці 1980-х років І. М. Дзюба міг вільно творити і брати участь у громадському житті. Восени 1989 року він став одним із засновників «Народного Руху України», президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 р. – головним редактором журналу «Сучасність», згодом – головою редакційної ради. З листопада 1992 року по серпень 1994 р. він – міністр культури України. Як людину величезної ерудиції, одного з найавторитетніших діячів української культури, його призначили співголовою Головної Редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України», а з 1999 по 2001 рік – головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Помер І. М. Дзюба 22 лютого 2022 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Перша книга І. Дзюби – «Звичайна людина чи міщанин?», вийшла друком у 1959 році і відразу засвідчила появу неординарної творчої особистості в українській літературній критиці. Памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» став свого роду маніфестом українців-шестидесятників.
Загалом – Дзюба є автором понад 400 наукових праць, які мали величезний вплив на формування нації та загальнокультурний процес в Україні. Це більше 20 монографій, присвячених актуальним проблемам історії і сучасного стану української культури, літератури та мистецтва – дослідження, присвячені національним історичним і культурним цінностям, питанням стану та розвитку української мови, культурології, історії української літератури, а також – дослідження творчості Тараса Шевченка, Івана Багряного, Миколи Вінграновського, Василя Голобородька, Івана Драча, Володимира Забаштанського, Ліни Костенко, Павла Мовчана та багатьох інших українських письменників і поетів ХІХ–ХХІ століття.
У науково-творчій спадщині Івана Дзюби значне місце посідає його Шевченкіана – зокрема книга «Тарас Шевченко. Життя і творчість» стала своєрідним підсумком багатолітніх пошуків науковця, заглибленого в життя і творчість генія українського народу. У цій науковій, об’ємній за розміром розвідці скрупульозно, крок за кроком, простежується земний шлях Тараса Шевченка, поділений на певні часові періоди. Перед читачем постає справжній життєпис Великого Кобзаря, в якому, здається, не пропущено жодної суттєвої деталі з його непростої біографії, осмислено і потрактовано чи не кожен поетичний рядок його безсмертної поезії.
Дзюба мав феноменальну рису – вміння відкрити незвичайні моменти у творах чи авторах, які всім здаються добре відомими. Прикладом можуть служити його стаття «Перший розум наш» про Григорія Сковороду (1962) з нестандартністю формулювань і загальних висновків про джерела творчості нашого співвітчизника та його місця у світовій науці й культурі, фундаментальна праця «Грані кристала», публічна лекція «У світі думки Лесі Українки», літературне дослідження книжки «Чорний романтик» популярного на сьогодні українського письменника Сергія Жадана» (2017), книга «Золота нитка перетину» (2021) з нарисами про багатьох діячів української культури ХХ століття. Закінчує цю книжку «Нарис про Миколу Бажана», у якому Іван Михайлович дає блискучий, енциклопедичний портрет великого поета України.
Іван Дзюба був автором сценаріїв фільмів: «Василь Симоненко» (1988), «Українці. Надія» (1992) та співавтором сценаріїв серій «Поет і княжна», «На цій окраденій землі», «Душа з призначенням прекрасним», «Доле моя, де ти?», телесеріалу «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992–1997) тощо.