assassins_cloak | Entries tagged with 1931

Зі щоденника Олександри Радченко (1896–1965), української вчительки, у 1931 р. – мешканки теперішньої Харківської області:

Ми, українці, переживаємо виключний момент в історії. Коли читаєш Л. Толстого, завжди розумієш його обурення мерзотництво[м], яку робила влада в той огідний час. Але тепер ті страховіття здаються мізерними порівняно з тим, що робиться в цей час. Правди немає. Палки та пліті. Крім палок та пліток, є багато іншого. Кажуть, що в милиції під час допиту обвинуваченого бьють. Заставляють закласти пальці між дверей й давлять доти, доки той в страшних нелюдських муках або признавався, або викривав співучасників.

За віщо страждають сотні тисяч ні в чім неповинних людей, вірніше сімей. Страждають діти за те, що їх батьки були здібними, енергійними працівниками.

«Розкуркулюють» так. Років три тому назад селянин мав дві корови, коняку, сіялку, молотилку. Це «перший кулак». Від нього відбирають все й виганяють в трехденний термін, а за останні часи за 24 години, в зіму, геть з дому. Найчастіше батька забирають до тюрми.

Останній час вживають ще таких методів «розкуркулювання».

Проводиться м’ясозаготівля.

Накладають на «куркуля» (а «куркуль» має тільки одного коня та одну корову) здати державі 20 пудів м’яса та 400 карб. грошей. Виконати це треба за 24 години. Звичайно, селянин цього виконати не може. Наслідок цього відомий. Селянина виганяють з дому й забирають у нього все. В селі Хотімлі 600 дворів, 80 дворів намічено «розкуркулити». В селі Велика Бабка 600 дворів. На це село наклали вивести на м’ясозаготівлю 400 голів худоби.

Один селянин сказав: «Якби радянська влада турбовалась про майбутнє, то накладати такі м’ясопоставки нікому б й в голову не приходило». Взяти таку кількість худоби, це взяти половину всієї наявності в селі. Становище становиться дуже напруженим, яке важко собі уявити. Шириться страшне недовольство, злоба. Майже серед усіх верств населення. Тому, хто балака, що тепер добре жити (а таких на сто тисяч один), сміються відкрито в очі.

Крамниці порожні. Пайка не одержуєм. Вільного продажу цукру оп’ять немає. Кажуть, що тільки в Харькові можно купити цукру по 6 карбованців за кілограм.

У Елінки катар шлунка. Вона багато хворіє. Білого хліба, звичайно, немає. Взагалі нічого немає. Їмо більше всього барабулю. Маємо поки що молоко.

З-за кордону ничого не можно одержати. Декілька раз сестра пробувала надіслати з-за кордону посилку. Але посилки або не пропускали зовсім, або повертали назад. На одній з посилок написали – «у нас не голодують». Яке нахабство. З однієї посилки в Москві вкрали платки та ботинки й повернули посилку назад за кордон...

(“Щоденник учительки Олександри Радченко”, у «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні, упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна (Київ: Фенікс, 2018), с. 36–37)

Ілюстрація: розкуркулена сім'я біля свого будинку, с. Удачне тепер Донецької області. Фото Марка Залізняка, перша половина 1930-х рр.