Зі щоденника Євгена Маланюка (1897–1968), українського поета, публіциста, літературного критика, у 1937 р. – мешканця Варшави:
Не знаю (і не зустрічав в літературі) українця-«шулера», грача, натягача. Може, власне, в тім треба шукати генези «глупаво хахла», «неповоротливости», «ліни» і т. д. Бо що ж всі ці національні риси, як не відворотний бік етичности української, що над її випатренням і затруттям працювали віками люб’язні сусіди, але нічого, окрім «хахлацкой хитрості», не досягли. Та ще, може, «гайдамацької» реакції високоморального селянина, якому вже занадто допекли. Допекли може не так матеріально і морально, як, передовсім, психолог[ічно]: наївною вірою шулера в цілковиту глупоту «хохла». Тоді «хохол» (чи «русин») не витримує врешті і, розвернувшись, дає до розуміння, що він зовсім не такий наївний, як здається. Жорстокість «науки» є в простій пропорційності до часу, за який штучки і штуки шулєра героїчно терпілося. Ширма «науки» є на рівні «технічних можливостей», які, зрозуміло, є досить скромні...
Все це так. Хоч радості від того мало. Бо в цім невмінні «грати» є також певний наслідок історичних павз, загальмованості історичного розвитку. Лише не «молодості», як декому здається. Яка вже там молодість в безперечній істотній українській національній «мудрості» майже хінського типу: «Все йде, все минає...». Або: «Пережили татар і половців, переживемо і цих...».
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
