![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Євгена Маланюка (1897–1968), українського поета, публіциста, літературного критика, у 1947 р. – переміщеної особи в Реґенсбурґу:
Сни. Знову Богдан, маленький, в чімсь червонім, біжить здовж повідневої весняної річки з сивими бурхливими хвилями. Біжить, як куля. Я кричу – зупинись! Держись вправо! Але він раптом робить рух вліво і – вже барахтається у хвилях, зимних, бурхливих, потужних. Хоч кинутися за ним – і обуджуюся...
(Євген Маланюк, Нотатники (1936–1968): документально-художнє видання, упорядкування Леоніда Куценка (Київ: Темпора, 2008), с. 101)
Ілюстрація: Микола Шрамченко, Портрет Євгена Маланюка.
no subject
Date: 2025-03-16 01:54 pm (UTC)Херсонської губернії (нині містечко Новоархангельськ Кіровоградської
області) Гликерія Яківна Маланюк, донька «чорногорця Якова Стоянова,
військовика із сербських осадчих», народила сина Євгена.
Євгенів батько, Филимон Васильович Маланюк, працював учителем, а
згодом – повіреним Архангородського суду, захоплювався просвітницькою
діяльністю, був режисером аматорських театральних постановок, співав у
церковному хорі, друкувався в часописах та ініціював у своєму містечку
відкриття гімназії.
Дитинство Євгена проходило «на дві хати»: дідову й батькову, що
цікаво позначилося на його світогляді. Якщо по батьковій лінії всі були
етнічними українцями і шанували споконвічні національні духовні та
культурні цінності, то Гликерія Яківна зросла у атмосфері «якихось...
колоніального типу «дворянських гнізд» із клавесинами, дагеротипами,
сентиментальними романами й романсами, балами й гостинами,
демонічними гусарами, слідами спогадів про «юних» декабристів і
байронічних лермонтівських поручників, засланих на «погибельний Кавказ».
Тож недивно, що майбутній поет змалечку всотав як дух
українства, так і повагу до представників інших національностей, якими був
багатий південь Російської імперії, особливо його рідна Херсонщина. Але
безумовною домінантою його світобачення, що її він проніс крізь усе своє
життя, було прагнення незалежності та державності України: «Внук
кремезного чумака, / Січовика блідий праправнук,
- / Я закохавсь в гучних
віках, / Я волю полюбив державну…»
Євген змалечку виявив неабиякі здібності до навчання. Блискуче
закінчивши Архангородську початкову школу, 1906 р. він став учнем
Єлисаветградського земського реального училища, де за великі успіхи його
не лише звільнили від сплати за навчання, а й відзначили спеціальною
стипендію Єлисаветградського земства. Саме під час восьмирічного
перебування в стінах реального училища (де свого часу здобували освіту
видатні діячі української культури: меценат Євген Чикаленко, актори Панас
Саксаганський, Микола Садовський і Гнат Юра, письменник Юрій
Яновський та ін.), тринадцятирічний Євген почав віршувати, а також
зацікавився театром і живописом.
Закінчивши училище, 1914 р. Маланюк уступив до Петроградського
політехнічного інституту, проте закінчити його завадила Перша світова війна
– юнака мобілізували до армії. Восени того ж року Євген став курсантом
Київської військової школи, де, за свідченням дивом уцілілих документів,
укотре виявив хист до навчання, цього разу «мілітарного». Після закінчення
військової школи (січень 1916 р.), прапорщик Маланюк протягом кількох
місяців служив у 39-му піхотному запасному батальйоні на території
Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера
відряджений спочатку до 4-ої роти 2-го Туркестанського стрілецького полку,
а потім – до 2-ої кулеметної роти на Південно-Західному фронті.
Наступний, 1917-й, рік виявився переламним у історії не лише
Російської імперії, а й усього світу, ставши своєрідною «точкою
неповернення», часом зародження на руїнах імперії Романових нової –
більшовицької імперії, котра завдала по національно-визвольних прагненнях
українців чергового жорстокого удару. Шаленим буревієм цей рік пройшов і
по Маланюковій долі: жорстокі будні на фронтах Першої світової,
неочікувана відпустка додому на похорони батька (мати пішла з життя 1913
року), демобілізація з російської армії та участь у творенні Української
народної республіки (УНР), нарешті – служба в Генеральному Штабі армії
УНР. Згодом Євген Филимонович став ад’ютантом видатного українського
полководця, командувача Наддніпрянською Армією УНР генерала-
хорунжого Василя Никифоровича Тютюнника. І генерал, і його ад’ютант
сповідували однакове кредо – боротися за Україну до останньої можливості.
Провоювавши за незалежність України цілих три роки (1917-1919),
Євген Маланюк болісно сприймав поступовий занепад УНР. А після її
падіння в жовтні 1920 р. він разом із тисячами її бійців, мусив залишити
Україну, передчуваючи, що прощається з Батьківщиною назавжди:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід... на Захід... на Захід...
І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
(«Ісход», 1920)
no subject
Date: 2025-03-16 01:57 pm (UTC)Євген Маланюк остаточно відбувся як поет. Він усвідомлював, що боротьбу
за державність України доведеться вести іншими, невійськовими засобами:
віднині «полем бою» ставали ідеологічна боротьба та поетична творчість.
Тож разом зі своїми товаришами Юрієм Дараганом, Максимом Загривним (,
Миколою Чирським та ін. він почав видавати журнал «Веселка» (1922–1923),
де друкувався й сам. За його відомою формулою, саме тоді він змінив зброю
воїна – стилет на «зброю» поета – стилос («…Стилетом був мій с т и л о с / І
стилосом бував с т и л е т. «Напис на книзі віршів», 04.01.1925)
Після Калішського табору Є. Маланюк переїхав до Чехословаччини і
закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії в
Подєбрадах (до слова, тоді її ректором був Іван Панасович Шовгенів, батько
відомої української поетки Олени Теліги). Дванадцятого серпня 1925 року
Євген Филимонович повінчався із студенткою-медиком Зоєю Равич (котра
мала полтавські корені) у православній церкві Св. Миколая на «Малей
странє» у Празі. «За їхніх часів у Подєбрадах утворився літературний гурт,
який писав, дискутував, змагався. До нього належало більше, але за
прізвищем треба згадати Наталю Лівицьку-Холодну, Миколу Чирського,
Олену Телігу, Леоніда Мосендза. З Праги приїжджали Ольжич, Самчук. На
той час в Подєбрадах припадають, либонь, найбільш безжурні й безтурботні
дні Маланюка».
Згодом ця група отримала назву празької поетичної школи.
«Її безумовним лідером був Є. Маланюк. Стильово до неї належали Юрій
Дараган, Леонід Мосендз, Юрій Клен (єдиний емігрант з-поміж українських
«неокласиків»), Олег Ольжич, О. Лятуринська, О. Теліга... Більшість
із них належало до т. зв. «вісниківців». Всі вони були зближені світоглядно,
стилістично й тематично, їхня творчість була спрямована найчастіше в
минуле України, часто набирала історіософічної наснаги, акцентувала
вузлові періоди історії, перегукувалась із сучасністю («Варязька балада» Є.
Маланюка, «Жанна д’Арк» Юрія Клена та ін.)» (т. с., с. 25-26).
Хоча через емігрантську невлаштованість Маланюка його шлюб із
Зоєю Равич був нетривалим (1929 р. Євген сам від’їхав до Польщі), теплі
почуття одне до одного вони пронесли через все життя. Саме завдяки цій
жінці ми маємо більшість документів про великого українського поета,
зокрема його останні фотографії.
Емігрантські шляхи, за його власним висловом, «циганські мандри по
чужинах» знову привели Маланюка із Польщі до Чехословаччини, куди він
повернувся з другою дружиною, чешкою Богумилою Савицькою. У 1945
році, залишивши Богумилу й сина Богдана, які не схотіли з ним їхати,
Маланюк подався до Німеччини, а звідти в 1949 році – до США. Адже в
Європі на нього полювали радянські спецслужби, які «ліквідували небажаних
елементів» навіть поза межами СРСР, у інших країнах, що підтверджено
вбивствами Симона Петлюри в Парижі (1926) і Степана Бандери в Мюнхені
(1959).
Здавалося б, у заокеанській еміграції Маланюка доля не образила: лише
спершу він був вантажником у порту, а потім працював у інженерному бюро
в Нью-Йорку і навіть заробив пенсію. А в 1958 р. його обрано почесним
головою об’єднання українських письменників «Слово».
Та не лежала душа українського поета до «безсонячних щілин
Мангатану», «брудного Брукліну» і «вузького каньйону Бродвею».
Вечорами та ночами, усамітнюючись, він подумки линув до України, рідної
Херсонщини, річки Синюхи... А життя добігало кінця: в лютому 1968 р.
Євгена Маланюка не стало. Коли знайшли його тіло, то виявилося, що у свій
останній вечір він збирався до театру – в кишені лежав квиток. Тож Митець
залишався вірним Мистецтву до останнього подиху… Поховали його «у
тихому нью-джерському Бавнд Бруку», який американські українці
називають своїм пантеоном.