![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Дмитра Донцова (1883–1973), українського політичного діяча, публіциста, літературного критика, у липні 1918 р. – директора Української телеграфічної агенції:
Приходила до мене делегація Кубанської Національної Ради. Їх мета – добиватися з’єднання з Україною. Положення там гіршає. Є там до 150 тис. большевиків, на Волзі – чехи, в Ставропільщині добровольці ґен. Алексєєва, в Царицині білий російський ґенерал Дутов. Ці білі, разом з чехами, готові зробити один антантофільський і протиукраїнський фронт. По розмові з кубанцями, сказав, що зведу їх з гетьманом.
Мав побачення з Шелухиним в Педагогічному Музеї. Там якраз кінчилося засідання політичних комісій (мирових делегацій), нашої і російської. Від нас – Шелухин і Кістяковський, від Росії – Х. Раковський і Мануїльський. Коли говорив з Шелухиним, підійшов до мене Мануїльський. Знав його ще з студентських часів. В останнє стрінувся з ним в 1916–17 рр., коли він працював в пресовім бюрі українськім у С-го в Льозанні, куди я часом приїздив з Берна, де мешкав. Мануїльський вказав, що жалує, що не був на моїм відчиті про російську культуру. В нормальних часах, сказав, це викликало би багато дискусій в російській пресі. На відході запитався:
«Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?»
«Якраз тому, Мануїльський», – відказав я.
(Дмитро Донцов, Рік 1918, Київ: документально-художнє видання, упорядник Кирило Галушко (Київ: Темпора, 2002), с. 60–61)
