![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Олекси Грищенка (1883–1977), українського художника і мистецтвознавця, у 1920 р. – мешканця Константинополя:
Переглянув усі мої картони, яких приблизно в мене близько ста. Кожний картон має свою низку акварель. Добре працював останніми місяцями. Нічні пригоди дають мені відважні ідеї і сміливі кольори.
Відвідую з найжвавішим зацікавленням Стамбул.
Сьогодні віядук з Валенсія видавався мені великою рожевою масою, з темними рисами двоповерхових арок. Західнє сонце запалило небо. Синій колір міста і темні колони мінаретів робили пейзаж дуже чудним. Нагадували чарівний край – Індію.
Примістився в мойому кафе-кане на постійному місці. Входить якийсь високий волоцюга в тюрбані, старому плащі і репетує: «Аллах, Аллах, ґаіль Аллах!» – Потім сідає, напихає свій горбатий ніс щиптою тютюну.
– Мергаба, мергаба, – здоровить він усіх, піднісши до тюрбану руку.
– Мергаба, мергаба, – відповідають йому з усіх кутів.
Він робить знак якомусь жебракові, щоб наблизився, і сипле йому на долоню цукерки. Старець цілує йому руку. Велетень бурмоче щось незрозуміле по-слов’янському.
– Хто це? – питаю на вухо в мого сусіда.
– Чора, – відповідає він, – босяк, що прийшов з Албанії, де він колись воював.
Зробив з нього поспішний рисунок. На щастя, всі імами пішли. Я залишався довго в каварні, потім пішов на подвір’я. Багато людей вийшло з Фатіх після нічної молитви.
Довго блукав по добре відомих мені місцях. Нарешті вийшов до старої дільниці венеційців.
Високий місяць висунувся на шахівницю зимового неба. На надбережній горить вогнище. Кишать чорні постаті. В пристані чую свист: рибалки працюють у ритмі, вони тягнуть безконечну сіть з глибини Золотого Рогу, чорного й чистого без каїків, човнів, руху.
А на другому березі вежа Ґалати зносить у небо полум’яний вінок.
Ілюстрація: Намик Ісмаїл, Портрет Олексія Грищенка.
