Епізод 27: Олекса Грищенко, 27 січня 1920 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Олекси Грищенка (1883–1977), українського художника і мистецтвознавця, у 1920 р. – мешканця Константинополя:

«Я під зливою», як кажуть моряки. Віддавна споживаю тільки цибулю. Носив для обміну свічку.

– Гину з голоду, будьте так добрі, дайте кусень хліба за цю свічку. – Але пекар, який саме витягав з печі пахучі хліби, відповів:

– Ми маємо електрику, і свічка нам непотрібна.

Чи це був якийсь осоружний грек, чи вірменин? Не знаю. Я жлуктав мою цибулю і скоринку копченого сала. Воно валялося на дні моєї валізки.

У кухні, де вірменин ладнає свій казанок і видає вар, усі знервовані і, одночасно, похнюплені. У Таганрозі все покінчено... Большевики зближаються до Новоросійська. Американці відкривають для росіян кантину.

У півприсмерку світанку, наповненого задушним димом, бліді й виголоднілі обличчя беззахисних людей запалюються надією. Маляр С... гаряче проповідує братерство. Якийсь погано виголений вірменин (з турецької Вірменії) підтримує кожну фразу постійним «звичайно». Сторож Ґрункін, схудлий жид походженням з далекого Гомеля, кидає підлесливо в юрбу:

– Мось’є має рацію.

Мовчки всі погоджуються, з серцем, повним сумних думок. Одна глуха старенька, що прийшла з святого гробу з Палестини, робить знак хреста...

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 54–55)