Епізод 89: Міхал Дубянецький, 29 березня 1987 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1987 р. – мешканця Мінська:

Неділя, після дванадцятої. Працюю над Распутінською «Пожежею» і крізь відчинені двері в сусідню, нашу загальну кімнату одним вухом чую якусь фольклорну телепередачу. Чую слова того, хто веде:

– Останнім часом виникло й успішно розвивається нове цікаве явище в художній самодіяльності – сімейні ансамблі. Зараз ми вам покажемо один такий колектив з Литовської РСР.

– Ти показав би з Кемеровської області! – кажу не без іронії я, виходячи, щоб позирнути на екран.

Побачив із задоволенням добре злагоджений музичний ансамбль і зовсім був вражений величезним танцювальним гуртом – сімейним. Це все одна розгалужена родина – і музики, і танцюристи. Мабуть, дідусі, бабусі, діти, внуки. Та двоюрідні, троюрідні цієї ж лінії. Та чоловіки, дружини, свекри і свекрухи, тещі й тесті. Та й їхні свояки! Бо гурт був справді на добрий десяток звичайних сімей.

Але ж не сам цей факт народив цей запис. Його, напевно ж, не було б, якби не надокучливе чіпляння журналістки до старої литовки з тієї «самодіяльності».

– А скажіть, коли було краще співати, – тепер чи раніше, – допитується не зовсім розумна журналістка, під «раніше» маючи на увазі Литву самостійну, дорадянську.

Жінка, явно невпопад, сказала, що «звісно, раніше». Це образило «журналістку» – вона чекала (!?) почути похвалу радянському режиму. І як тільки вона не викручувала своє провокаційне питання! І скільки прикрих «збоїв» мала, аж нарешті почула щось ніби «оптимістичне» від бідної «підслідної» й покинула її.

Цю передачу змінила програма «Мир и молодость». Різали слух грубі, на межі «нецензурщини» слова, що зривалися з екрану і наповнювали квартиру. Довелося щільніше прикрити двері.

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 1 (2010), с. 236. Переклад з білоруської)