![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Сергія Жадана (1974), українського письменника, перекладача та громадського діяча, у 2022 р. – мешканця Харкова:
Ось тепер розумієш, наскільки важливими були для нас останні вісім років – років справжніх змін. Наскільки ми встигли змінитись. І армія, і суспільство, і держава як така. Якби росіяни почали повномасштабну війну 2014-го року – не було б, найімовірніше, ні опору, ні єднання. Росіяни не розуміють, що в нас останні вісім років відбувалось. Звідси їхня маячня про денацифікацію. А що відбувалось? Ми розвивались. А вони розкладались. І далі буде так само.
До Харкова повернулася зима. Зранку вулиці лише перемітало сухим колючим снігом, а по обіді вже просто мете. Від цього місто видається великим, холодним. Харковом мотається багато фур та мікроавтобусів – розвозять гуманітарку. Люди несуть пакети з отриманими продуктами. На Пушкінській раптом зауважили, що зовсім нікого немає. Виявляється, оголошено повітряну тривогу. Мешканці навчились швидко зникати з вулиць. Хоч хтось далі йде у своїх справах. Загалом місто швидко організовується, мчать поліцейські патрульні, комунальники вивозять сміття. З-під глибокого свіжого снігу проступає контур міста, яке ми знаємо, любимо, і в якому збираємось жити далі. Над містом майорить державний прапор.
