Епізод 535: Атена Пашко, 18 червня 1978 року

Зі щоденника Атени Пашко (1931–2012), української поетеси, громадської діячки, учасниці правозахисного руху, дружини В’ячеслава Чорновола:

За Уралом розбудило мене сонце, що увірвалося в ілюмінатор літака, а була друга година ночі за московським часом.

Десь там внизу починається Сибір... Був Красноярськ, потім Мирний. Цей Мирний, що на крайній півночі. Колись думала, що це вже кінець землі.

Маленький літачок з Іркутська, що через Мирний летів на Нюрбу, забрав пошту, якутку, що летіла зі мною з Москви, росіянку, геолога – симпатичного задумливого чоловіка, який прилетів зі мною з Москви і помагав нести мені важкі торби, мене, і непомітно відірвавшись від землі, почав долати простір до Нюрби, якось затинаючись, наче по вибоїстій карпатській дорозі автобус після дощу. Цікаво, що там, внизу? Десь тут зовсім близько Ти. За якісь 30–40 хвилин будемо разом. І поруч не буде конвою ні загратованого вікна, і годинник не вимірюватиме голосно дозволених секунд побачення... Боже, невже це правда? Стискає в горлі, затуманюються очі, і дуже чую серце. Шукаю відрухово таблетку валідолу, охоплює страх на думку, що можна раптом уже тих останніх кілометрів не винести... Стискаю за звичкою кулаки (так беру себе в руки), випрямляюся у кріслі, вище підношу голову, намагаюся глибше дихати. Віднаходжу рівновагу...

Простір. Вдивляюся в ілюмінатор, хочу охопити все, нічого не проминути.

Небо дуже синє, земля засіяна блискучими озерцями, переплетена ниточками річок, ніякої суворості, мабуть, тому, що з висоти... Тайга, де ж вона? Хіба оці менші, більші, середні клаптики лісу, що згори видаються такими юними, недорослими й безборонними.

У сусідки годинник показує – скоро сьома година, чи краще дев’ятнадцята, на моєму ж десь близько тринадцятої... усміхаюся, зміщення часу, свідомо не переставляю стрілок. Все одно й у нас в Україні, і тут, у Якутії, ще цей самий день, день нашої зустрічі, червень, 18, 1978 рік. Втихомирюю серце...

Вже Земля. Чую її під колесами літака. Сонце, Нюрба, трохи темніє в очах, шум у голові, намагаюся зі всіх сил опанувати реальність і увійти в неї...

Опиняюся передостанньою при виході, нахиляюся до ілюмінатора... Якісь зустрічаючі... Захотілося ковтнути трішечки міцної чорної кави чи просто повітря...

Бачу Тебе. Все ніби у сповільненому фільмі. Не помічаєш ще мене, уважно вдивляєшся в темний отвір літака, бачу – тримаєш квіти, якісь польові, подібні до пролісків. І нарешті Ти поруч зі мною. Вітаємося.

Славко підхопив мої речі, а мене вразило сонце і ніжна зелень беріз. Раптова тиша і несподіваний спокій.

На дерев’яному ганочку Нюрбинського аеропорту ми почали перекладати речі з сумки у Славків наплічник. Якось робили це довго, ніби вже дуже приділяли тому значення. Я розуміла – треба звикнути, що ми поруч, треба освоїтися, треба переступити прірву глибиною у шість років, і, зрештою, її зовсім тепер не відчувається, аж трохи моторошно від того. Треба нам навчитися бути поруч себе. І ми говоримо про помідори, про літак, про траву, про ніщо, щоб тільки чути свої голоси...

До нас підійшов геолог, виявилося, що він з Волині. Заговорили по-українському. Славко повів нас у селище. Мені треба було вислати телеграму мамі. Йшли над Вілюєм, ріка дуже подібна до Дніпра, потім дерев’яними тротуарчиками до пошти, потім до готелю, щоб перепочити.

Все, що я побачила в Нюрбі трохи згодом, зовсім відрізнялося від першого враження. Це було інше селище, інша дорога, інші дерев’яні домики і дерев’яні тротуари. Потім біля готелю зупинилася вантажна машина, ми сіли в кабіну й рушили до Чаппанди. Два шофери росіяни, дуже ввічливі такі, з добряків. Виявляється, Славко з ними заздалегідь домовився, щоб завезли нас, бо автобуси не ходили, а в нас був вантаж неймовірно важкий.

Так багато сонця і такого голубого неба трудно було собі уявити. Не помічала вибоїстої дороги, тільки тайгу вздовж неї. Зовсім не праліс із викрученим корінням, а молоді, чомусь ясно-зелені модрини, озерця, що виблискували на сонці, і безліч квітів.

А ось і Чаппанда. Мовби велика лісосіка. На чорному глеюватому грунті – дерев’яні хатини, дерев’яний тротуарчик, де-не-де дерев’яні огорожі і біля кожного дому цілі склади дров: колених, рубаних, просто різаних стовбурів. І ніякого квітничка, грядочки, фруктового деревця. Аж в очах закололо... Зупинилися біля однієї з хат, біля якої висів якийсь лозунг якутською мовою. Здогадалася, що це бібліотека, що приїхали «додому». Входимо на подвір’я, й усе зовсім так, як мені уявлялося. Перевіряю сама себе. Сіни (потім я навчилася називати це тамбуром), коридорчик, кімната... Але я ж це вже знаю, бачила... Славко запрошує мене до кімнати і відразу ж вводить у роль господині. Поруч чужі люди, треба їх пригостити. Метушня, присовують стіл до ліжка, з другого боку ставлять стільці, я розпаковую торби, витягаю привезені продукти, овочі, фрукти, особливо привабливо запахло огірками із зеленим часником. Славко показує мені, де що лежить з харчів, має запаси. Я, притакуючи, киваю головою і тут же відразу забуваю все. Сухе вино, приготовлене до мого приїзду, звичайно, ніщо для двох молодих шоферів. Славко кудись зникає і приносить позичену в якута-сусіда пляшку спирту. Й ось усі за столом, підносять чарку за мій приїзд, за нашу зустріч. Ні, ми явно не осягаємо того, і трішки п’янію... Певніше входжу в роль господині, припрошую, пригощаю, адже чужі люди в нашій, зовсім незнайомій мені й уже своїй хаті... За якутським часом 11 годин вечора. Шофери поспішають, їх чекають удома. Ще чути їхні голоси з дороги, і все тихне.

У вікні сонце, велике, на півнеба. Яскраве, заливає кімнату до краєчків якимсь дивним світлом; намагаюся збагнути його колір... Скоро північ, а сонце не гасне. Стоїмо пригорнені до себе у цій повені північного сяєва, трохи неземні й такі пречисті... За плечима важко клубочаться темні хмари останніх семи років і дихають холодом...

Земля якутська дала нам сьогодні притулок після скитань і мандрів. Відчуваємо свою неподільність, дивимося собі у вічі.

Спливає у пам’яті:

Чуєш, дзвони, дзвони, дзвони – наші душі.

(Атена Пашко, “Північне сонце опівночі. Із щоденникових записів”, Кур’єр Кривбасу 8 (2005), с. 119–122)