Зі щоденника Докії Гуменної (1904–1996), української письменниці, у 1949 р. – переміщеної особи в Західній Німеччині:
Пирогов про «Ост»: – «Кулінарная книга».
Справді, в цій книзі персонажі тільки їдять і п’ють. Дуже важливо, як розсадити, як стіл виглядає, приготовлений для гостей. В хуторі є піяніно! Покривала на меблях і картинах. Приїхала з Києва жінка одного сина, художника і її звуть: «Пані Катерина!». Селяни висловлюються на польський лад: «Но!». Або кажуть «казетка». Невдала й убога імітація соковитої народної мови. Нема так, як казав до Ганни Давидівни Шурка: «Це пальто вам підходить і по кольору, і по упитанності». В хуторі є «пивниця». Це – на Київщині! Дванадцятилітній гімназист зарозуміло з апломбом називає себе письменником... а ми ж то знаємо, скільки справжній письменник напрацюється, щоб дозволити собі таку назву. Це, хіба, початківець так себе величає. Гетьмана вже прогнали, а панські маєтки ще тільки думають розбирати!
Ні, нема в цій книжці духу часу, а є самчуківське міщанство «з порцеляновими карафками», празько-польськими етикетами (і ми, мовляв, не ликом житі, знаємо, як між людьми поводитися – ідея спеціяльно Самчукова).
І ще дивна картина сучасності. Як Корнійчука, так і Самчука всі в розмові невисоко цінять, кажуть – нудно, нічого не додає, старо, переспів «Волині», – багато кажуть. Але в пресі з’являється лише хвальба і оцінки: «найвище досягнення». Там боялися образити партійні кола, ЦК компартії, а тут, знову, вузьке коло, зв’язане знайомством. Нема незалежної преси. Ніколи її нема? Чи страшно образити «маститого» маестро Самчука? Чи критика продажна, коньюктурна?
Ага, ще! «Революція не ми, – каже Андрій. – Ми її використовуємо». То для України чи для куркулів і революції не було???
(Тетяна Швець, “Докія Гуменна. Щоденник. Зошит 23”, Філологічний дискурс 8 (2018), с. 186–187)
