Епізод 197: Володимир Короленко, 15 липня 1919 року

Зі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1919 р. – мешканця Полтави:

Якщо рахувати за новим стилем, то сьогодні день мого народження. Виповнилося 66 років. Більшовики рахують за новим стилем. Денікінці – за старим. Так і живемо – в Харкові за одним часом, у Полтаві за іншим. І якщо до нас прийдуть денікінці – накажуть знову повернутися до старого... Повернемося.

Прокинувся рано, ще сіро, з тугою і печаллю в серці. Вчора прийшов № київської газети, і в ній перелік нових жертв червоного терору в Києві. Серед цих жертв я зустрів ім’я Володимира Павловича Науменка. Навпроти нього стоїть причина страти: «колишній міністр народної освіти. Разом з Богданом Кістяківським заснував товариство українських федералістів». Мені здається, що Науменко, якого я знаю, ніколи міністром не був, а був за гетьмана (чи за ради) попечителем Київського округу, причому відмовився від цієї посади, коли у відомстві стали переважати шовіністично-націоналістичні погляди. Раніше він був редактором «Київської Старини». Взагалі, це був давній працівник і поборник української культури, який ніколи не стояв за крайню «самостійність» і за повне відокремлення України. Одна з найбільш симпатичних фігур українського культурного руху, людина, яка стояла завжди за дружню співпрацю культури російської та української. Що значить його розстріл, що значать інші страти, що значить погроза Б. Кістяківському? Київський червоний терор діє щосили. Почали з професорів, колишніх «чорносотенців», як Флоринський, чи просто монархістів, як Цитович. Тепер переходять до Науменків, людей тільки інакомислячих, але завжди налаштованих прогресивно і зі всіх точок зору шляхетних...

Журба, журба! Ранок похмурий, небом пересуваються з північного сходу туманні хмари. Літа ми не бачили. Два-три дні спеки, коли в сирому повітрі почуваєш себе достоту як на лазневому полоці, – і знову дощ і сльота. А зима прийде холодна, без дров. Я не самовразливий, але раз-по-раз і мені спадає на думку, – чи переживу я цю зиму? Серце погане, а настрій серед цих вражень – його ще псує. Робота не йде на розум, а потрібно ще багато закінчити, і мені шкода було би піти, не договоривши дечого...

Чрезвичайку розгромив 8-й полк, який стояв у Біликах. Там він чинив жахливі речі. Перевели сюди. Тут Ч. К. заарештувала 2-х з цих червоноармійців. Полк прислав делегатів. Кажуть, заарештували і їх. Тоді ці солдати оточили чрезвичайку, відпустили багатьох заарештованих, стріляли, кажуть, убили когось, розграбували склад речей, «реквізованих у буржуазії», і... тепер знову тихо. Кажуть, при цьому було чути лозунги: «перебити жидів і комуністів», згадувався «батько Махно». Ось на яких надійних елементах стоїть влада, яка взялася перетворювати світ.

Зі Селещини привезли «буржуїв», відправлених на примусові роботи. 25 осіб тортуровані так, що при обстеженні видний військовий чин, кажуть, зробив відмітку на протоколі: «Смерть негідникам, які так зганьбили радянську владу!». Постановлено заарештувати тих, хто розпоряджався цими варварськими катуваннями. Але... цього ката бачили, як він вільно роз’їжджав містом... Живемо серед безкарного варварства й жаху!

(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 209–211. Переклад з російської)