Епізод 187: Борис Нечерда, 5 липня 1988 року

Зі щоденника Бориса Нечерди (1939–1998), українського поета, письменника, журналіста, у 1988 р. – мешканця Одеси:

Цікаві часи випадає мені пережити. Їх у запальності зовуть іноді судьбоносними. Від них не одмахнутись, а тим часом...

Розум одне говорить (не піддавайся гіпнозу говорильні, не дай себе ошукати), а душа – інше: наш верх! урря! «все дозволено, що не заборонено законом». Натомість мовчить дещось третє… От наприклад. «Чому мовчать поети?! – прийшов (як приходять інші) і запитав Євгеній Дементьєв, між іншим, теж майбутній поет (можливо). – Часом, чи не захлинулися вони свободою?»

(Це як – зозуля вдавилась колоском?.. Втім, я застеріг себе: в цих нотатках по змозі обходитися без метафор та інших «красивостей», – тільки суть, самий реєстр).

«Свободи не знесли, заважка ноша?» – не вгавав Д-в.

Лишу на його совісті премудре визначення (але яка завидна впевненість, га) – свобода. Для порядного чоловіка – мало оголосити собі «Віднині я людина вільна!». На підверстку потрібна значна політична культура. А на сьогодні, вважаю, загальна політична культура низька, тобто її рівно стільки, щоб вистачило на те, аби ще благенька суспільна демократизація стала приреченою на повернення до тиранії.

Принагідно можна було б нагадати філософські постулати про тиранію, про її приреченість [нерозбірливо], але ті втішливі казки мене не обходять.

Проте в одному Д-в має таки рацію: поети мовчать. От критики, публіцисти, «чисті» прозаїки, до певної міри драматурги – ті на гвалт кричать, сорочки розпанахують (на собі й один на одному): обвинувачують один одного в усіх смертних гріхах, зводять рахунки, всяк на свій копил обстоюють власну значущість (або «зачинство» в перестройці, відданість їй), змішують супротивників з гімном; що їхня істина – істинна, останньо-інстанційна.

Гвалт, пташиний базар.

Я далекій від гадки, буцім у тому всьому немає ладу, організованості, навпаки – я навіть вгадую організаторську руку, і підозрюю, кому все це вигідно. Все це – це й означає «це»: переварити інтелігенцію, не дати їй консолідуватися. А відтак не дати добачити простий житейський трюк: підміна суті фразою. Бо така думка діалектика: за революціонером іде функціонер, апаратник нової масті.

Чорт з ним! Гвалт – то й ґвалт. Своя користь у цьому теж є. Крім очевидного, нерозумного застовпленням кожним із многих крикунів індивідуального Клондайка. А на цьому фоні поети – що ж? Мовчать. Заціпило.

(Борис Нечерда, “Щоденник. 1988–89 (фрагменти)”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 438–439)