Епізод 180: Ірина Жиленко, 28 червня 1964 року

З листа Ірини Жиленко (1941–2013), української поетеси, дитячої письменниці і журналістки, у 1964 р. – випускниці філологічного факультету Київського університету, до Володимира Дрозда:

Ур-р-р-р-а-а!!!

Зараз мені хочеться вхопитися за люстру, розгойдуватись і кричати «ура!» на цілий світ Божий. Я отримала четвірку. Отак! Усі мої навчальні пекельні кола пройдені.

Зразу ж по іспитові майнули ми втрьох (Оля, я і Славко Чорновіл) до Євгена в Житомир. Інші поїхати не змогли, бо в суботу мав бути вечір Драча і Ліни Костенко. Я обрала візит до Концевича. Женько засмаглий, милий, енергійний і балакучий, як завжди. Так весело і цікаво нам гостювалося, теревенилося, їлося і пилося. Спали всі разом у якійсь буді на подвір’ї, що її спорудили для Женька як літню резиденцію. Прокинулись о пів на п’яту і пішли зі Славком зустрічати сонце. Моє перше вільне від університету сонце! Славко ерудований на всі боки – колосальні знання з історії, мистецтва, фольклору, діалектології тощо. І водночас – доскіпливе знання всіх найменших київських суспільних колотнеч. Коли він розповідав Женькові про київські події – я слухала, ніби провінціалка, розвісивши вуха. Порівняно з ним – я живу в Києві сліпою і глухою. Понаїдались на тиждень уперед (ти ж знаєш, як у Євгена частують гостей), і не раз підіймали чарку за тебе.

Додому їхали зі Славком у таксі. Розчинили всі вікна і тішились гарячим нічним вітром. Я так реготала і яскріла (вже давно не мала такого осяйного настрою), що бідолашний Чорновіл закохався б у мене, якби в його думках не панував його одномісячний Тарасик.

Нині гарненько виспалась і – щаслива! Зараз причепурюсь і побіжу в університет на видачу дипломів і значків. Ура! До речі, ти знаєш, що «ура» – слово турецьке і означає «вбий»! Який жах! Наше «слава» – наскільки гуманніше. А воїни колись кричали: «Ура великому Сталіну!». Як це зрозуміти? Ха-ха.

(Ірина Жиленко, Homo feriens: спогади (Київ: Смолоскип, 2011), с. 318)

Ілюстрація: Володимир Дрозд та Ірина Жиленко.