Епізод 179: Олександр Довженко, 27 червня 1942 року

Зі щоденника Олександра Довженка (1894–1956), українського письменника та кінорежисера, у 1942 р. – кореспондента газети «Красная звезда»:

Ось і Россош, істинно російське місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кількасот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять по-російськи.

Рвонули ми з штабом, отже, на 120 кілометрів зразу на схід.

Прощай, Україно, прощайте, надії, до кращих часів.

Дивлюсь на шляхи, на буграсті, воронезькі шляхи – сумно мені, сумно.

По степах бур’яни буяють та цвітуть. Одні жінки куди не глянь, робити нікому, ні коней, ні людей. Не втримали Оскола, трудно буде втримувати степ. А чому не втримали?

Довго думаю, і мучуся, і б’юсь головою, як риба об лід. Через дурноголову, нерозумну, малокультурну режисуру. Думають, понадівали лампаси і вже генерали. Ні, генерал по голові, а не по штанях, по культурі, по широті поглядів, по талану.

Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть!

Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана.

– Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців, – прицілюється уже... Д.
 

...Придивляючись до облич, прислухаюсь до розмов, до інтонацій, вдивляюсь в холодні, порожні, хижі очі і не бачу нічого, крім кон’юнктури, що мусить скінчитись перемогою через американську допомогу. Що їм до народу?
 

(Олександр Довженко, Сторінки Щоденника (1941–1956) (Київ: Видавництво гуманітарної літератури, 2004), с. 111)