Епізод 177: Анджей Бобковський, 25 червня 1940 року

Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, який у червні 1940 р. перебував у Франції:

Погода зійшла на пси. Із розмови з господинею я довідався, що за 3 км звідси є велика ферма і палац. Власник поляк, дуже багатий, un millionnaire. Здається, у нього збиралися польські втікачі, ще там хтось є. Ми вирішуємо, що треба заїхати. Може, вдасться щось дізнатися і чогось пристойного попоїсти. За двадцять хвилин виїжджаємо на алею, а ще за хвилю до великого запущеного палацу. Город, клумби, фонтан. Тадзьо каже мені: «Зараз вийде управитель». Ми запитали про пана Будзинського. Нам сказали, що він за роботою. Я знайшов його в городі за палацом. Управитель і дідич на трьохстах гектарах з палацом виявився звичайним селянином з-під Познані. Він був у сорочці, подертих штанях, які трималися на мотузяних підтяжках з петельками, у брудних черевиках. Носив якісь дошки і збирав галузки. Потому я дізнався, що він приїхав до Франції як гірник, став продавати вудженину, яку носив у коробці. Потім купив велосипед, потім візок з конячкою, потім сам взявся робити вудженину, врешті купив ферму на півночі, заснував велику фабрику вудженини, відтак відкрив велику крамницю колоніяльних товарів, збільшив свою фабрику, заробив мільйони, купив на півдні цей маєток і зараз, змушений втікати з півночі, поїхав до свого маєтку, вмістивши все у п’ять авт, забравши зі собою три тонни сухих ковбас і вудженини, шинки в консервах і под. Поставив хрест на своїй маєтності на півночі (вартість п’ять мільйонів франків) і весело взявся до праці тут. Оскільки йому вдалося вивезти кілька машин для виробництва вудженини, то збирається заснувати тут другу фабрику, має на місці трохи худоби, початок зроблено, решта піде, «бо через два місяці французи вже будуть здихати з голоду», як він мені сказав. Усе доглядає сам, усе вміє робити, сам за все хапається. Нас прийняв люб’язно і з великою гідністю. Розказав, що іще тиждень тому у нього було ціле консульство з Ліля, але, довідавшись про наближення німців, усі чоловіки виїхали і залишилися тільки жінки. Він показав нам павільйон, у якому вони мешкали, і сказав: «Нехай ці графині Вами заопікуються. Цілий день нічого не роблять, смалять папіроси – польські пані...». Він мені страшенно сподобався. Графиням віддав увесь павільйон з кухнею і їдальнею. А спали вони в палаці. Прийняли нас приязно. Відразу зробили нам гарячої кави з горою хліба, ковбасою і мармеладом. Ми розмовляли про останні події.

Із декларації Петена, виголошеної по радіо, випливає, що французи взагалі не мали чим воювати. На пів мільйона солдатів менше, ніж у 1917 році, не кажучи вже про нерівність в озброєнні. Петен звалює вину на англійців. Вони прислали тільки десять дивізій. А тепер англійці вирішили воювати самі. Depuis la victoire, l’esprit de jouissance l’a emporté sur l’esprit de sacrifice. On a revendiqué plus qu’on a servi. On a voulu épargner l’effort; on rencontre aujourd’hui le Malheur [Від моменту перемоги бажання з чогось скористати взяло гору над духом посвяти. Ми частіше домагалися, ніж служили. Ми хотіли заощадити зусилля; сьогодні на нас впало нещастя]. Нарешті трохи правди. Але Петен відверто не говорить, що це було причиною поразки. Ні. «Замало дітей, замало зброї, замало союзників – ось причини нашої поразки». Щоби не образити. Поза тим все нормально. Жана Пруво було призначено високим комісаром пропаґанди. Пропаґанди чого?

Після кави я взявся до велосипеда, бо треба було дещо направити. Потім подали обід. Знаменитий. Я об’ївся неймовірно. По обіді пані пішли собі лягти, а я, скориставшися з пральні, виправ усі речі Робера і свої. Порозвішував на стриху в палаці. Вечеря була знову чудова, після неї ми ще довго сиділи і розмовляли з панями. В польській садибі на вакаціях. Я оголосив, що маю намір залишитися надовше і відпочити.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 32–33)