Епізод 175: Павло Алепський, 23 червня 1654 року

Зі щоденника подорожніх нотаток Павла Алепського (Халебського) (бл. 1627–1669), архидиякона Антіохійської православної церкви, мандрівника, письменника, який у червні 1654 р. перебував на території Війська Запорозького:

Рано-вранці у вівторок, 13 червня [23 червня за григоріанським календарем], усі вийшли нас проводжати й спорядили з нами кількох козаків. Проїхавши дві милі, ми прибули до іншого торгового містечка, назва якому Жабокрич. Місто оточено укріпленнями, а всередині стоїть фортеця. Усі мешканці також вийшли нам назустріч. У них узвичаєно співати перед патріархом стихиру «Царю Небесний, Утішителю, Душе Істини», а коли владика увійде до церкви, співають «Достойно є, і це є істина, славити Тебе, Богородицю», поки він цілує церковні ікони, а пастир проголошує «Помилуй нас, Боже!». Ніщо так не розчулювало наше серце, як щирий спів хлопчиків «Достойно є». Церков у містечкові дві: в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці й Святого Михайла.

Цього і в наступні дні шлях наш пролягав лісом, де росли дуби й інші високі дерева. Ляхи, пануючи в цьому краї, мали з лісів велику вигоду, використовуючи деревину для будівництва фортець, міст і осель. Козаки, визволивши свою країну, розподілили землі й угіддя поміж собою й тепер постійно працюють у лісі: рубають дерева, викорчовують і спалюють пні, а нову ділянку засівають хлібом.

Усяке місто й містечко в козацькій країні повні люду, особливо маленьких дітей. Мабуть, у кожному місті їх понад сорок-п’ятдесят тисяч або ще й більше. Ці діти, численніші від трави, усі вміють читати, навіть сироти. А сиріт і вдовиць дуже багато, бо їхніх батьків і чоловіків убито в безперервних війнах. Вони, тобто козаки, мають, одначе, гарний звичай: одружують своїх дітей юними, і через те козаки численніші од зірок небесних та піску морського.

У кожному місті чи селі неодмінно бачиш великий зариблений ставок, утворений дощовими водами й перегаченими річками. Гать або ж греблю кмітливо вимощено в’язанками хмизу, ущільненими гноєм та соломою; в греблі пороблено протоки, проточна вода рухає млини. Пристрої, що їх застосовують козаки для обертання млинових коліс, просто-таки дивовижні, ми бачили млин, що його змушувала молоти жменя води.

Знай, читачу, що, починаючи з Волощини та Молдови, у країні козаків, аж до землі московитів, усі шляхи пролягають серединою міст і містечок, і подорожній в’їздить в одні ворота, а виїздить у протилежні, потаємних же доріг поза містами узагалі нема. Це дуже важливо для їхньої оборони.

Ми виїхали з Жабокрича; панотці в ризах, з корогвами, провели нас за місто, як це в них заведено. Дорогою ми переправилися через велику річку, на ній пороблено греблі, щоб збирати воду для млинів та розводити у ставах рибу, і ми тому вельми чудувалися.

Проїхавши дві милі, ми дісталися до торгового міста, значно більшого й кращого від тих, які вже поминули, назва його – Ободівка.

Ободівка має чимале високе укріплення. Ми в’їхали таким же чином, як уже оповідалося, – мостом через став у середмісті. Назустріч нам вийшли за звичаєм панотці в ризах, з хрестами й корогвами, а також урядовці міста та все його населення, навіть діти й жінки. У місті стоять дві дерев’яні церкви: в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці і Святого Михайла, величаві й високі, з банями та дзвіницями, що привертають увагу ще звіддалеки. Нам випадало відвідувати величаві храми, теплі й прохолодні, з великою кількістю скляних вікон, які тішать око; їх збудовано нещодавно, уже за гетьмана Зиновія Хмеля (хай продовжить Господь життя його!).

У честь найповажніших святих у країні козаків даються й імена, як чоловікам, так і жінкам.

Пастирі ж їхні мають особливу прикмету: вони носять на голові камілавки з чорного сукна з чорною опушкою, що не відрізняються від оксамитових. Вищі за саном панотці носять камілавки з чорного оксамиту і з соболиним хутром, молодші – скуфейки з чорного сукна. Перед своїми пастирями козаки неодмінно шапкують, простоволосі стоять і в храмах.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Павло Халебський, Україна – земля козаків. Подорожній щоденник, упорядник Микола Рябий (Київ: Ярославів Вал, 2009), с. 63–66)

Ілюстрація: патріарх Антіохійський Макарій III, батько Павла Алепського, якого той супроводжував під час подорожі до Московського царства.