Епізод 145: Євген Онацький, 24 травня 1930 року

Зі щоденника Євгена Онацького (1894–1979), українського мовознавця, журналіста, у 1930 р. – голови Української громади в Римі та представника ОУН в Італії:

Сьогодні рано приїхав до нас полк. Є. Коновалець. Зустріч відбулася так, як було умовлено: я стояв проти поштового вагону з волошкою в петлиці, і полковник відразу мене пізнав:

– Пане Онацький?

Ми щиро привіталися і зараз же пішли до трамваю. Він мав з собою тільки маленьку валізку, яку сам ніс у руках. Без того нашого умовленого знаку я б його не пізнав, бо занадто побіжно бачив його в Відні, в 1920 р., в почекальні Директорів Швеця і Макаренка, а в Києві ми якось ніколи не зустрічалися. Полковник робить дуже приємне враження. Зокрема симпатична в нього посмішка, дарма, що показує при тому досить попсовані зуби...

З огляду на те, що, крім валізки, в полковника нічого не було, я запропонував йому проїхатися трамваєм, замість авта:

– Тут до нас досить близько: десять хвилин пішки, і десять хвилин трамваєм... Пішки можна йти навпростець, а трамвай примушений йти навколо мурів, і тому кружляє, але спиняється майже коло самого нашого будинку... По дорозі зможемо дещо побачити...

Полковник охоче погодився. Але тільки я хотів перебрати на себе ролю чічерона і хотів привабити його увагу на мури імператора Авреліяна з III-го століття по Р. Хр., повз які ми їхали, як він нараз випалив:

– Макар Кушнір з нами!

Макара Кушніра я добре знав ще з Центральної Ради, а потім у 1920 р. зустрічався з ним у Відні, і дуже його цінив і любив, але несподівана фраза полковника мене заскочила. Я просто не зрозумів, що полковник цим хотів сказати.

– Макар Кушнір з нами? – повторив я.

– Так, так, Макар Кушнір з нами, – проголосив ще раз тріюмфально полковник. – Він цілком поділяє наші націоналістичні погляди, відійшов від УНР і на кожну справу має цілком ясний вироблений погляд...

І в дальшому було видно, що це приєднання М. Кушніра до націоналістичного руху було йому незвичайно приємне, і він ще кілька разів вертався до цієї теми, вихваляючи високу політичну й громадську досвідченість і виробленість М. Кушніра. Особливо було приємно полковникові, як він мені це також підкреслив, те, що з приєднанням М. Кушніра, націоналістичний рух збільшувався великою інтелектуальною силою з лав наддніпрянців:

– У нас тепер у Проводі переважатимуть наддніпрянці, – говорив полковник, – Андрієвський, Сціборський, Кушнір, Ви... і це дуже важно, що б він міг провадити дійсно соборницьку політику...

Все ж я вспів звернути увагу полковника на мальовничу Браму – Порта Пія, що її побудував Мікельанджельо, і що одним уже цим іменем приваблює туристів. Біля неї я вказав на місце, де італійці 20 вересня 1870 р. пробили мури й ввірвалися до міста, щоб проголосити його столицею об’єднаної Італії... Полковник дивився з цікавістю, але видно було, що думки його заняті іншим.

Йому дуже подобалося приміщення нашого пенсіону, і він з приємністю задивився на високі пінії, що, за виразом одного американця, були «найкращим, що він знайшов у Римі»! Людина, вихована на европейській історії, ніколи б того не сказала, і полковник тільки посміхнувся, коли я йому переказав вислів того американця...

Я представив його моїй дружині, і обидва з великим зацікавленням приглянулися один одному. Полковник зараз же сказав кілька компліментів, Ніна відповіла, що нарешті має можливість вітати в себе в хаті людину, про яку так багато чула, і з яким співпрацювала ще в Києві, дарма, що ніколи з ним особисто не зустрічалася. Скільки спільних знайомих!... І пішли спогади про Київ... про те, що було, і про те, що могло бути, та не сталося... Якось із першої ж зустрічі відчули ми всі себе духово близькими, майже спорідненими. Коновалець виявив себе культурно-тонкою людиною, з якою можна легко й приємно вести розмови на найріжноманітніші теми.

По обіді ми вийшли в парк Вілли Боргезе, і тут, сидячи над ставком і слідкуючи за лебедями та качками, полковник оповідав мені про свої пляни, та розпитував про наше життя і можливі перспективи...

Він поінформував мене, що в червні має відбутися в Женеві конференція Проводу ОУН, на якій дуже було б бажано, щоб і я взяв участь. На це я йому заявив, що справа моєї поїздки трудна з двох причин: по-перше, в мене нема ніякого пашпорту, і, звичайно, щоб добути пашпорт для бездержавників, т. зв. нансенівський, треба щонайменше два місяці, – отже, було б запізно для конференції; по-друге, ми стоїмо вже перед літом, туристичний сезон у Римі скінчився, наш пенсіон, як він сам міг сконстатувати, стоїть напівпорожній, отже, ми ледве-ледве можемо покривати кошти помешкання, досить для нас дорогого; тому думати про поїздки ніяк не приходиться...

Полковник сказав, що справу з пашпортом він спробує полагодити через литовців, з якими стоїть у тісному зв’язку... Тут у Римі, секретарем при Ватиканському посольстві знаходиться його добрий приятель Лазорайтіс, який напевно зможе в цій справі багато зробити... Що ж до коштів на подорож, то їх візьме на себе організація.

Якщо справа буде полагоджена в такий спосіб, то я, розуміється, радо приїду...

(Євген Онацький, У вічному місті: записки українського журналіста. Рік 1930 (Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), с. 230–233)

Ілюстрація: Євген Онацький і Євген Коновалець.