Епізод 495: Семен Ковальчук, 9 травня 1967 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Семена Ковальчука (1942–1981), українського поета і журналіста, у 1967 р. – студента історико-філологічного факультету Дніпропетровського університету:

«Мемуари пишеш? Здрастуй!» – увійшов Альфредо з притаманною лише йому посмішкою.

«Пишу», – поквапився я, хоч до «мемуарів» тут дуже далеко. Навіть до щоденника серйозного...

Святки минають. Згадати не буде чого. Просидів обидва дні в кімнаті: читав і загоряв на вікні. Нікуди не їжджу, нікуди не ходжу, тому й ніяких свіжих вражень нема.

Учора заїжджали з Романушком до Гаврила Прокопенка. Той поспішав на урочистий вечір. То й ми не стали йому на заваді.

Давненько не був у багатотиражці. Пообіцяв Дмитру Харитоновичу [Бараннику] написати нарис про пенсіонерів. Так оце і бігаю до них.

Поруч сидить дівчина з мехмату і пише листа своїй подружці рос. мовою, в село...

Де ти, моя мово? Глухнеш... Німієш... І ми мовчимо, бо не можна кричати вночі, щоб не розбудити сусідів.

(Семен Ковальчук, Віддайте мені мене...: поезії, проза, листи, щоденники, спогади, переднє слово і упорядкування Таїси Ковальчук (Дніпро: Ліра, 2019), с. 434–435)