1 лютого (20 січня за ст. ст.) 1897 року в селищі Архангород Херсонської губернії (нині містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) Гликерія Яківна Маланюк, донька «чорногорця Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих», народила сина Євгена. Євгенів батько, Филимон Васильович Маланюк, працював учителем, а згодом – повіреним Архангородського суду, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних постановок, співав у церковному хорі, друкувався в часописах та ініціював у своєму містечку відкриття гімназії. Дитинство Євгена проходило «на дві хати»: дідову й батькову, що цікаво позначилося на його світогляді. Якщо по батьковій лінії всі були етнічними українцями і шанували споконвічні національні духовні та культурні цінності, то Гликерія Яківна зросла у атмосфері «якихось... колоніального типу «дворянських гнізд» із клавесинами, дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балами й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про «юних» декабристів і байронічних лермонтівських поручників, засланих на «погибельний Кавказ».
Тож недивно, що майбутній поет змалечку всотав як дух українства, так і повагу до представників інших національностей, якими був багатий південь Російської імперії, особливо його рідна Херсонщина. Але безумовною домінантою його світобачення, що її він проніс крізь усе своє життя, було прагнення незалежності та державності України: «Внук кремезного чумака, / Січовика блідий праправнук, - / Я закохавсь в гучних віках, / Я волю полюбив державну…»
Євген змалечку виявив неабиякі здібності до навчання. Блискуче закінчивши Архангородську початкову школу, 1906 р. він став учнем Єлисаветградського земського реального училища, де за великі успіхи його не лише звільнили від сплати за навчання, а й відзначили спеціальною стипендію Єлисаветградського земства. Саме під час восьмирічного перебування в стінах реального училища (де свого часу здобували освіту видатні діячі української культури: меценат Євген Чикаленко, актори Панас Саксаганський, Микола Садовський і Гнат Юра, письменник Юрій Яновський та ін.), тринадцятирічний Євген почав віршувати, а також зацікавився театром і живописом.
Закінчивши училище, 1914 р. Маланюк уступив до Петроградського політехнічного інституту, проте закінчити його завадила Перша світова війна – юнака мобілізували до армії. Восени того ж року Євген став курсантом Київської військової школи, де, за свідченням дивом уцілілих документів, укотре виявив хист до навчання, цього разу «мілітарного». Після закінчення військової школи (січень 1916 р.), прапорщик Маланюк протягом кількох місяців служив у 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера відряджений спочатку до 4-ої роти 2-го Туркестанського стрілецького полку, а потім – до 2-ої кулеметної роти на Південно-Західному фронті.
Наступний, 1917-й, рік виявився переламним у історії не лише Російської імперії, а й усього світу, ставши своєрідною «точкою неповернення», часом зародження на руїнах імперії Романових нової – більшовицької імперії, котра завдала по національно-визвольних прагненнях українців чергового жорстокого удару. Шаленим буревієм цей рік пройшов і по Маланюковій долі: жорстокі будні на фронтах Першої світової, неочікувана відпустка додому на похорони батька (мати пішла з життя 1913 року), демобілізація з російської армії та участь у творенні Української народної республіки (УНР), нарешті – служба в Генеральному Штабі армії УНР. Згодом Євген Филимонович став ад’ютантом видатного українського полководця, командувача Наддніпрянською Армією УНР генерала- хорунжого Василя Никифоровича Тютюнника. І генерал, і його ад’ютант сповідували однакове кредо – боротися за Україну до останньої можливості. Провоювавши за незалежність України цілих три роки (1917-1919), Євген Маланюк болісно сприймав поступовий занепад УНР. А після її падіння в жовтні 1920 р. він разом із тисячами її бійців, мусив залишити Україну, передчуваючи, що прощається з Батьківщиною назавжди: Не забути тих днів ніколи: Залишали останній шмат. Гуркотіли й лякались кола Під утомлений грім гармат. Налітали зловісні птахи, Доганяли сумний похід, А потяг ридав: на Захід... на Захід... на Захід... І услід – реготався Схід. Роззявляв закривавлену пащу. П’яний подих нудив, як смерть. Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть? («Ісход», 1920)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2025-03-16 01:54 pm (UTC)Херсонської губернії (нині містечко Новоархангельськ Кіровоградської
області) Гликерія Яківна Маланюк, донька «чорногорця Якова Стоянова,
військовика із сербських осадчих», народила сина Євгена.
Євгенів батько, Филимон Васильович Маланюк, працював учителем, а
згодом – повіреним Архангородського суду, захоплювався просвітницькою
діяльністю, був режисером аматорських театральних постановок, співав у
церковному хорі, друкувався в часописах та ініціював у своєму містечку
відкриття гімназії.
Дитинство Євгена проходило «на дві хати»: дідову й батькову, що
цікаво позначилося на його світогляді. Якщо по батьковій лінії всі були
етнічними українцями і шанували споконвічні національні духовні та
культурні цінності, то Гликерія Яківна зросла у атмосфері «якихось...
колоніального типу «дворянських гнізд» із клавесинами, дагеротипами,
сентиментальними романами й романсами, балами й гостинами,
демонічними гусарами, слідами спогадів про «юних» декабристів і
байронічних лермонтівських поручників, засланих на «погибельний Кавказ».
Тож недивно, що майбутній поет змалечку всотав як дух
українства, так і повагу до представників інших національностей, якими був
багатий південь Російської імперії, особливо його рідна Херсонщина. Але
безумовною домінантою його світобачення, що її він проніс крізь усе своє
життя, було прагнення незалежності та державності України: «Внук
кремезного чумака, / Січовика блідий праправнук,
- / Я закохавсь в гучних
віках, / Я волю полюбив державну…»
Євген змалечку виявив неабиякі здібності до навчання. Блискуче
закінчивши Архангородську початкову школу, 1906 р. він став учнем
Єлисаветградського земського реального училища, де за великі успіхи його
не лише звільнили від сплати за навчання, а й відзначили спеціальною
стипендію Єлисаветградського земства. Саме під час восьмирічного
перебування в стінах реального училища (де свого часу здобували освіту
видатні діячі української культури: меценат Євген Чикаленко, актори Панас
Саксаганський, Микола Садовський і Гнат Юра, письменник Юрій
Яновський та ін.), тринадцятирічний Євген почав віршувати, а також
зацікавився театром і живописом.
Закінчивши училище, 1914 р. Маланюк уступив до Петроградського
політехнічного інституту, проте закінчити його завадила Перша світова війна
– юнака мобілізували до армії. Восени того ж року Євген став курсантом
Київської військової школи, де, за свідченням дивом уцілілих документів,
укотре виявив хист до навчання, цього разу «мілітарного». Після закінчення
військової школи (січень 1916 р.), прапорщик Маланюк протягом кількох
місяців служив у 39-му піхотному запасному батальйоні на території
Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера
відряджений спочатку до 4-ої роти 2-го Туркестанського стрілецького полку,
а потім – до 2-ої кулеметної роти на Південно-Західному фронті.
Наступний, 1917-й, рік виявився переламним у історії не лише
Російської імперії, а й усього світу, ставши своєрідною «точкою
неповернення», часом зародження на руїнах імперії Романових нової –
більшовицької імперії, котра завдала по національно-визвольних прагненнях
українців чергового жорстокого удару. Шаленим буревієм цей рік пройшов і
по Маланюковій долі: жорстокі будні на фронтах Першої світової,
неочікувана відпустка додому на похорони батька (мати пішла з життя 1913
року), демобілізація з російської армії та участь у творенні Української
народної республіки (УНР), нарешті – служба в Генеральному Штабі армії
УНР. Згодом Євген Филимонович став ад’ютантом видатного українського
полководця, командувача Наддніпрянською Армією УНР генерала-
хорунжого Василя Никифоровича Тютюнника. І генерал, і його ад’ютант
сповідували однакове кредо – боротися за Україну до останньої можливості.
Провоювавши за незалежність України цілих три роки (1917-1919),
Євген Маланюк болісно сприймав поступовий занепад УНР. А після її
падіння в жовтні 1920 р. він разом із тисячами її бійців, мусив залишити
Україну, передчуваючи, що прощається з Батьківщиною назавжди:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід... на Захід... на Захід...
І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
(«Ісход», 1920)