Епізод 431: Євгенія Гладунова-Борейко, 6 березня 1993 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Євгенії Гладунової-Борейко (1936), української освітньої діячки, у 1993 р. – мешканки Рівного, старшого референта Рівненського обласного товариства «Просвіта»:

У драмтеатрі відбувся вечір до 8 березня. На жаль, ми на його хід ніякого впливу не мали. В останні хвилини Ярослава Гірник оббігала держадміністрацію з проханням надати слово Союзу українок. Слово дали, але вечір в цілому пройшов у більшовицько-застійницькому дусі, хоча й виконали «Ще не вмерла Україна» та заспівали декілька українських пісень. Чого варті привітання Холявчука «від ветеранів» та «лист від армії» (адреса Шуляка). Ні слова про вільну Україну, тільки прославляння краси російських, білоруських та українських жінок. Знайома і неприємна пісня! Написала про це допис у газету «Волинь» – його так і не опублікували.

(Євгенія Гладунова-Борейко, Із глибин просвітянського серця. Денники рівненської «Просвіти» (Дрогобич: Коло, 2021), с. 57)

Comments

[paserbyp]

Для Євгенії Гладунової-Борейко наш День Незалежності прирівнюється до Воскресіння Христового. Україна ніби заснула на багато століть, а чорнобильський вибух розбудив її й покликав до нової боротьби за свободу. Ця боротьба то вибухала, то пригасала: козацькі повстання, Гайдамаччина, Тарас Шевченко, Холодний Яр, «Просвіта», а далі — УПА. Прагнення до незалежності нуртувало у крові поколінь українців. І тепер палає жорстока війна за неї.

Їй 86 років і вона щаслива, що була серед двох десятків сміливців, які 1988-го, в умовах комуністичного режиму створили в Рівному Товариство шанувальників української мови, культури та історії. Очолили цю боротьбу за українську мову, а надалі за незалежну Україну, рішучі хлопці з виробничого об’єднання «Азот» (В. Червоній, А. Ткач, В. Мельничук, С. Новак), ідеологом товариства став переслідуваний радянською владою безкомпромісний професор Олекса Новак.

Нас залякували, не давали приміщення для зібрань, але й побоювалися. Проте ми вперто збиралися на квартирах у мене, Юрія Велігурського, а то й просто у скверах, парках. Люди линули до нас зболеними серцями. Почали масове збирання підписів за державний статус української мови. Створили народний університет «Просвіта» (керівник професор Борис Степанишин), який відвідували сотні людей, що прагнули правдивої інформації.

Вирішальним стало підняття жовто-синіх стягів та виконання гімну «Ще не вмерла Україна» 1989 року на Козацьких могилах. Тисячі людей. Приїзд В’ячеслава Чорновола. Величне піднесення аж до небес наших мрій і надій. 24 серпня 1991 року з однодумцями перебувала на Всесвітньому форумі Союзу українок у Чернівцях. Ми аплодували і плакали від радості, коли почули про проголошення Незалежності України. У той час по телебаченню передавали, як у Рівному знімають із постаменту леніна.

Це було щось неймовірне! Мій світлої пам’яті чоловік Михайло Борейко, невтомний просвітянин, який за 30 років незалежності видав понад 60 книжок, які забороняли совєти, казав: «Як побачу зашморг на шиї цього ката, то можна спокійно померти». Він дожив до 2020 року. Я сподіваюся дожити до нашої Перемоги над брутальним московським ворогом, який підло іменував себе нашим «старшим братом». Переможемо. Відродимося. Неодмінно станемо успішними. Адже нашій державності тисячі років. Тому цей серпневий день сприймаю як 31 рік поновлення незалежної Української держави.