![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Галини Кузьменко (1897–1978), української діячки анархістського руху, дружини Нестора Махна:
Ночували в Святодухівці. Годин в 10 ранку виїхали в Туркенівку. Зупинилися в школі Лутая. Приймали дуже радо. Тільки що пообідали, коли чуємо на селі стрілянина. Вискочили надвір. Виявилось, що чоловік 25 кавалеристів вбігло в село з боку Успенівки й почали стріляти по наших. Вмент всі наші піднялися на ноги й вжарили по їх з кулемета, а чоловік 10 кавалерії погналися за ними. Вибігли за село на гору й швидко зникли за кряжем. Коли ж через декілька хвилин на кряж показалась цеп піхоти, а поміж піхотою кавалерія. Швидко на небосхилі стало показуватися все більше й більше війська, яке розсипалось в цеп й почало йти на Туркенівку. Виділилось чоловік 30 кавалерії й рушило лівим флангом в обхват. Наші хлопці, побачивши се, швидко вернулись. Ми стояли години півтори й наблюдали за ворожою цеп’ю. Вона зразу йшла, потім зупинилась, постояла й піхота стала збиратись в кучу. Видно було, що великої охоти наступати на село не було. Багато наших хлопців стояли за те, щоб дати бій, але багато було й проти. Ворогів було значно більше, та й в завдання наше не входило давати поки що боїв червоним, поки на се немає пекучої потреби. Ми виїхали з села. Ми ввечері поїхали в Шагарово, погодували коней і вночі виїхали через Гуляй-Поле й Варварівку на Башаул. Страшенно потомили коней й самі потомилися. Дорога дужі важка – сніг намок й почти половина його вже розтала. Ні санками, ні тачанкою їхати не можна.
(“«Свистали кулі над хатами». Щоденник Галини Кузьменко – дружини Нестора Махна”, у Нестор Махно, Сповідь анархіста (Київ: Книга Роду, 2008), с. 608–609)
no subject
Date: 2025-02-27 02:22 pm (UTC)Закінчивши вчительську семінарію, навчалася у Києві в університеті св. Володимира, але рано покинула його, зайнявшись анархістською діяльністю.
За фахом була вчителькою словесності української мови.
28 серпня 1921 року разом із чоловіком – Нестором Махном – перетнула румунський кордон із 77 останніми бійцями Повстанської армії.
Навесні 1922 року Махно разом із дружиною та ще трьома товаришами біжить з румунського табору - за допомогою місцевої влади, аж ніяк не зацікавленої ні в потуранні Радам, ні в конфлікті з ними. 22 квітня втікачі опиняються в Польщі, у такому самому таборі для інтернованих осіб.
На початку серпня разом із чоловіком та трьома друзями заарештована Дефенсівою – секретною розвідкою польської армії. Всі вони поміщені у в'язницю Мокотов, де свого часу сидів товариш Юзеф - Дзержинський. У Махна відкрилася сухота. Того ж літа, у в'язниці, народила доньку, яку назвали Люсею.
27 листопада 1923 року польський суд визнав усіх обвинувачених невинними.
Незабаром виїхала до чоловіка до Парижа.
Нестор та Галина жили у Франції дуже бідно, перебивалися випадковими заробітками. Були, по суті, чорноробами. Махно намагався столярничати, теслювати, навіть підробляв плетінням домашніх тапочок з різнокольорових мотузок.
У момент смерті чоловіка – Нестора Махна (1934) їй було 37 років.
1940 року до Парижа увійшли німецькі війська. Галина приховувала своє подружжя - ім'я Махна гестапо пам'ятало дуже добре, добру пам'ять про себе він у Німеччині не залишив... У 1943 році Г.А. Кузьменка та її доньку Олену Несторівну Міхненку (справжнє прізвище Махно) було вивезено на примусові роботи до Німеччини. 1945 року, після приходу радянської армії, Галина зізналася в комендатурі, що є вдовою Нестора Махна, і була затримана. НКВС запропонував їй співпрацю – поїздки до Парижа для впізнання тих емігрантів, які співпрацювали під час війни з окупантами. "Я відмовилася, я погано знала білогвардійців, а головне, роль зрадниці еміграції, яка б вона там не була, була мені гидка", - розповідала Галина Андріївна С.Семанову 1968 року.
Обидві – матір та дочка – були вивезені до Києва, заочно засуджені OC0 та засуджені: Г.А. Кузьменко - до 8 років таборів, Олена - до 5 років заслання "".
Г.А. Кузьменко відбувала термін ув'язнення у мордівських таборах, останню частину терміну в інвалідному таборі, де зустрілася з вдовами І. Якіра та генерала Власова. "Пересиділа" свій термін на 9 місяців, була звільнена 9 травня 1954 року. Дочка перебувала в інтернаті міста Джезказгана, а потім на "вільних" роботах. Зустрілися на вокзалі у Джамбулі Казахської РСР. "На вокзалі в Джамбулі я і доньку один одного не впізнали", - скупо повідомляє Галина Андріївна
"Відбувши термін ув'язнення, жила з дочкою у постійних приниженнях владою", - пише О.Бєлаш. Семанов повідомляє, що їм вдалося зняти кут, обидві сяк-так підробляли. За кілька років Галина Андріївна навіть отримала крихітну пенсію за старістю - за 15 років перебування в СРСР це був її перший "твердий заробіток".
Існує кілька документальних свідчень про бурхливу революційну юність Г.А Кузьменка. Спогади більшовиків, які зустрічали бойову подругу Махна, малюють образ "анархістської фурії", яка вміла стріляти зі всіх видів зброї, скакати на коні. Навіть махновці її нібито боялися.
"Дуже красива брюнетка, висока, струнка. З прекрасними темними очима, хоч і смаглявим кольором обличчя, подруга Махна зовні не була схожа на розбійницю. За короткозорістю вона носила пенсне, яке їй навіть йшло...
Справляла враження не злої жінки... Здавалася елегантною жінкою. А не дружиною розбійника, яка сама ходила в атаку, стріляла з кулемета і боролася.
Сергій Семанов наводить у своїй книзі масу безцінних свідчень, що висвітлюють різні сторони життя вдови і дочки Махна в Радянському Союзі, у тому числі уривки несамовитих листів Олени до матері. Семанов – єдиний історик, який займався питаннями, пов'язаними з махновщиною, який бачив Олену Несторівну в Джамбулі та залишив про це документальний опис:
[У тісну, біднувату мазанку на околиці Джамбула...] увійшла раптом елегантна, молода жінка, ніби припорхнула з чужого світу в ці пильні степи. Середнього зросту, кароока і темноволоса, вона була напрочуд схожа на батька. І одразу стало ясно - ось Париж, парижанка... Легка фігурка, швидкі, витончені рухи, вражаюча невимушеність манер - і все це на додаток до сильного французького акценту в російській мові і навіть, мені здалося, французької фразеології. Як вона примудрялася залишатися витонченою і привабливою в місті Джамбулі Казахської РСР, пояснити це диво не в моїх силах...
Її сувора мати за всю нашу недовгу бесіду не промовила, здається, ні слова. Передам промову єдиної спадкоємиці Нестора Махна за записом, який я зробив безпосередньо після нашої розмови:
"Ненавиджу політику з дитинства. Добре пам'ятаю батька. У нас удома завжди було повно народу, маса газет. І я тоді вже поклялася собі, що ніколи не стану цікавитись політикою... У мене немає батьківщини. Францію я батьківщиною не вважаю, Росію також. Так, я говорю з сильним французьким акцентом, коли я говорю німецькою, то теж вважають, що я француженка. Так, тут дуже багато чоловіків мною захоплювалися, але коли дізнавалися, чия я дочка, кидалися вбік... Дітей я не хотіла. Плодити жебраків? І щоб вони мали мою долю? 0 ролі свого батька у вашій історії я у Франції зовсім не знала. Коли мене помістили до київської в'язниці, одна співкамерниця, дізнавшись, чия я дочка, запитала - того самого бандита? Я образилася і вдарила її. Якщо можна, надішліть мені з Ленінграда французькі газети, тут їх немає.”
Наприкінці 50-х років, під час хрущовської "відлиги", вдова Махна звернулася з проханням про реабілітацію. 30 червня 1960 року з Києва на бланку Прокуратури Української РСР надійшла відповідь:
"За Вашою заявою Прокуратура УРСР вивчила справу, за якою Ви були засуджені. Матеріалами справи винність Ваша доведена, та підстав для реабілітації не вбачається.
3ам. начальника відділу з нагляду за слідством в органах держбезпеки Г.Малий".
Таким чином, 72-річна стара залишалася контрреволюціонеркою на законній підставі... Тільки в середині 70-х років родичі деяких махновців після довгих турбот стали отримувати довідки "про відсутність складу злочину".
Померла у місті Джезказгані Казахської РСР.